Спостерігаючи за англійцями

На знак того, що куплений напій не є чайовими, а таки справді — запрошенням «разом випити», бармен відповідно поводиться: він підіймає кухоль у жесті «п’ю до тебе», каже: «Будьмо!» або «Дякую». Так зазвичай поводяться друзі, коли пригощають випивкою одне одного. Коли дуже людно, бармен може налити собі випити не одразу, а трохи згодом. За таких обставин цілком нормально прийняти «І вам кухоль?», включити ціну в рахунок клієнта, а насолодитися напоєм можна й пізніше, коли в барі поменшає відвідувачів. Наливши собі напій, навіть якщо минуло декілька годин після процедури «вгощання», бармен подякує клієнтові — перехопить погляд, усміхнеться, кивне чи вип’є «до нього». Також, якщо клієнт стоїть десь неподалік, бармен може вигукнути: «Будьмо!».

Звісно, можна зауважити, що така процедура «одностороннього вгощання» є більш егалітарною, аніж звичайні чайові, та все-таки й вона сигналізує про верховенство клієнта над персоналом. Зауваження було б слушним, якби не одне але: бармен ніколи не дозволить клієнтові, особливо постійному, пригостити себе декілька разів поспіль і обов’язково відповість взаємністю — пригостить клієнта у відповідь. Ясно, що врешті-решт рахунок клієнта переважить, та ніхто ніколи не буквоїдствує при підрахунку виставлених напоїв, а вся процедура взаємного вгощання справляє враження буцімто двоє рівних за статусом друзів просто частують одне одного.

Іноземці сприймають наш ритуал пригощання як недоречну манірність і дуже ускладнений варіант чайових — будь-де у світі просто вручили б декілька монет та й по всьому. Американець, якому я пояснила правило пригощання, був вкрай ошелешений і щиро дивувався «старообрядну» паб-етикету англійців, а француз безапеляційно назвав усю цю виставу «суто англійським лукавством».

Хоч багатьом іноземцям наші запопадливі реверанси здаються доволі милими, — дивними, але все-таки милими, — критика француза та американця не позбавлена сенсу. Наші правила люб’язності справді складні, а в намаганні прикрити чи спростувати насущну статусну нерівність ще й відверто лукаві. Та, зрештою, люб’язність — це завжди свого роду лукавство, адже в її основі лежить потреба прикидатися. Соціолінгвісти Браун та Левінсон переконані, що ввічливість «заздалегідь передбачає потенційну агресію, яку ж і покликана знешкодити, і, як наслідок, уможливити комунікацію між потенційно агресивними сторонами». У контексті дискусії на тему агресії Джеремі Паксман висловив припущення, що строгі поведінкові приписи «англійці придумали для того, щоб захиститися від самих себе».

Мабуть, у нашій культурі питання класових та статусних відмінностей таки справді більш дражливі, аніж в інших культурах світу. Джордж Орвел дуже влучно охарактеризував Англію: «У всьому білому світі нема більш зацикленої на класовості країни, ніж Англія». Хитросплетіння правил та приписів ввічливого егалітаризму — це облудлива, каверзна шарада, важкий колективний недуг, який психотерапевти назвали б «стадією заперечення». Ввічливий егалітаризм зовсім не є відображенням справжніх соціальних взаємин: так само, як ґречна усмішка зовсім не свідчить про справжню радість, а поштивий уклін — про щиру згоду. Незліченні «будь ласка» маскують накази та інструкції; численні «дякую» мають підтримувати ілюзію товариської рівності; ритуальне «І вам один?» — це взагалі дивовижний акт двостороннього самообману, коли обидві сторони прикидаються, що купівля напоїв у барі немає нічого спільного з такою вульгарщиною, як гроші та «обслуговування».