Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Поки мої батьки розлучалися, а це тривало протягом усіх середніх класів, старших класів й аж до половини мого навчання в коледжі — загалом добрячі вісім років, — увесь цей час я не могла вирішити, що маю робити зі стосунками з мамою. Як ви вже знаєте, вони ніколи не були прекрасні, і в материній присутності я весь час була насторожі, готова мерщій кинутися навтьоки, якщо її обра́зи стануть нестерпні, або ж волати у відповідь, щоб себе захистити. Часто здавалося, що я могла б повністю викинути її зі свого життя, але завжди поверталася врешті-решт до базової правди: мені хотілося мати маму. Думала, може, одного дня якимось дивом вона перестане цькувати мене повідомленнями на голосовій пошті, не верещатиме на мене, не називатиме «жахливою людиною без цінностей» і не казатиме, що мені потрібна «термінова психотерапія», бо я «патологічна брехуха». Я й досі сподівалася, що одного дня вона стане мамою, як оті, що я бачила їх у фільмах Ненсі Меєрс: веселою, лагідною, яка мене підтримуватиме і, бляха, пектиме посеред ночі рогалики. Одного дня моя мати перетвориться на Меріл Стріп, — на це я сподівалася. (А ти колись про таке мріяла? Скажи, що не лише я очікую на Меріл? О, слухай, а як тобі мамська версія Діани Кітон?!)

Пригадую, якось у старших класах я відводила сестру до школи, бо мама того дня погано почувалася. Я була щаслива приїхати на авто від батькового дому до матері, щоб забрати Діану; я була готова на будь-що, тільки б трохи частіше бачитися з нею, бо траплялося це рідко. Коли бували разом, традиційно слухали саундтрек з мюзиклу «Чикаго». Ми саме доспівували «Танго в тюремному блоці» («Він сам нарвався! Він сам нарвався! І тільки себе тепер може винити!»), як до сестри подзвонила мама. Коли вона відповіла на дзвінок і слухала, а я бачила, як вираз її обличчя змінюється з «дуріємо-співаємо-разом» на хвилювання, чоло зморщилося, очі звузилися. На момент закінчення розмови вона була у стані паніки. «Із мамою щось не так. Вона говорить, а її слова позбавлені сенсу». Ми вмить розвернулися. Коли під’їхали до материного дому, я вискочила з авто, не зачинивши дверцят, і помчала в дім, де в душі знайшли напівпритомну маму. «Таро, це ти?» — вигукнула вона. «Я дуже хвора. Це смерть... Помираю... Сепсис». Я не була певна, що знаю значення слова «сепсис», але відколи пам’ятаю маму, та вічно влаштовувала театральні сцени із заявами, що вона при смерті або страшенно хвора, тож я не була певна, як ставитися до цього зараз: сприймати серйозно чи ні. Бо як їй так зле, чому зателефонувала Діані, а не в лікарню? Не хотілося її допитувати, щоб не провокувати сварки, тож я вчинила єдине, що спало на думку: набрала 911. «Оператор, слухаю, що у вас сталося?» «Мама каже, що помирає».