Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

ПІСЛЯ ТОГО, ЯК Я КИНУЛА ЯКІР В ПОМЕШКАННІ МОГО ТАТА в Лос-Анджелесі на кілька місяців рік, щоб зекономити (дякую, татку!), одна з моїх найкращих подруг теж — так сталося — переїжджала з Нью-Йорк-Сіті до Лос-Анджелеса. Я познайомилася з Лорен в перший день навчання у старшій школі на прослуховуванні для шкільної вистави. (Я претендувала на роль Мадам Зачанасян, уже старшої жінки, мільярдерки, яка всього досягла сама. Мадам повертається до злиденного рідного міста, щоб зробити пропозицію, від якої неможливо відмовитися: вона перетворить нужденне місто на заможне, якщо тамтешні мешканці уб’ють чоловіка, який замолоду зачав їй дитину, а потім покинув. Лорен грала Онуку №2. То була дуже підходяща, ані краплі не дивна вистава для п’ятнадцятирічних). У Нью-Йорку в мене ніколи не було сусідки по квартирі, і я не думала, що хотіла б мати її зараз, але Лорен звернула мою увагу на один важливий аспект: якби ми скинулися по тій же сумі на місяць, яку кожна платила за оренду в Нью-йорку, то могли б винайняти в Лос-Анджелесі простору квартиру, якій би позаздрили наші друзі в Нью-Йорк-Сіті, що живуть там із чотирма сусідами, а кімнати розділені «стінами», які не сягають стелі. Я повелася на цю пропозицію. А коли ми оглядали помешкання за помешканням, помітили дещо, за що наші друзі на Східному узбережжі заздритимуть іще дужче: «Думаю, наші друзі луснуть від заздрощів за ці стелі з балками, розфарбованими квітами», — радісно вигукнула я. «А я вважаю, сам факт, що це помешкання має їдальню та невеличку кухню, навіть дещо їх засмутить», — додала вона. «А ця посудомийка та сушарка призведуть до того, що всіх їх задушить жаба». (Добре, трошки переборщила щодо останнього). Ми зупинилися на двокімнатній «іспанці» у будинку 1920-х років у поганенькій частині міста, бо тут була купа простору — більше ніяких мініатюрних студій у нашому житті!