Обережно, тригери

— О! Я зрозумів. — То ти хочеш гарну жінку? Приношу вибачення. Ти тільки забажай.

Я схрестив руки.

— Ні, — відповіла вона. — Я пас. Ніяких бажань. Як тобі чай?

Я відказав, що то був найліпший м’ятний чай за все моє життя. Вона запитала, коли в мене виникла потреба до виконання людських бажань і чи й досі я відчуваю нестримне бажання догоджати. Вона спитала про мою маму, і я відповів, що та оцінювала мене не так, як смертних, оскільки я був джином — сильним і мудрим, магічним і таємничим.

Вона запитала, чи подобається мені соус хумус, а отримавши ствердну відповідь, підсмажила і нарізала скибками піту,[32] щоб я міг мочати її в соус.

Я мочав скибки в хумус і задоволено їв. Хумус наштовхнув мене на одну думку.

— Лиш забажай, — сказав я послужливо, — і тобі принесуть їжу, гідну султана. Кожна страва буде кращою за попередню, а подавати їх будуть на тарілках зі щирого золота. А ще ти зможеш залишити собі тарілки.

— Я обійдусь, — сказала вона з усмішкою. — Хочеш прогулятися?

Ми вдвох пішли гуляти містом. Було приємно розім’яти ноги після стількох років, проведених у лампі. Ми дійшли до громадського парку і всілися на лавці біля озера. Надворі було тепло, проте вітряно, і осіннє листя здіймалося у вир від кожного пориву.

Я розказав Хейзел про свою молодість джина: про те, як ми підслуховували ангелів і як вони кидалися кометами, коли нас викривали. Розказав також про важкі дні джинових воєн, і як цар Сулейман запроторив нас до порожнистих предметів: пляшок, ламп, глиняних глечиків й такого іншого.

Вона розповіла мені про своїх батьків, які загинули в авіакатастрофі і залишили їй будинок. Розповіла про свою роботу ілюстратором дитячих книжок — роботу, яку вона надибала випадково, коли усвідомила, що ніколи не стане по-справжньому хорошим медичним ілюстратором — і про те, яке щастя їй приносила кожна надіслана для ілюстрації книжка. А ще вона сказала, що раз на тиждень ввечері викладає малювання з натури для дорослих у місцевому громадському коледжі.

Я не бачив жодних помітних недоліків у її житті, жодної порожнечі, яку вона могла б заповнити бажанням, крім однієї.

— У тебе гарне життя, — мовив я. — Але тобі немає з ким його ділити. Лиш побажай — і в тебе з’явиться найкращий чоловік. Чи жінка. Зірка кіно. Багата… людина…

— У цьому нема потреби. Мені й так добре, — відповіла вона.

Ми пішли назад до її дому повз будинки, прикрашені до Геловіну.

— Але так не можна, — сказав я їй. — Люди завжди чогось хочуть.

— А я не хочу. У мене є все, що потрібно.

— А що ж мені тоді робити?

Вона на мить задумалась, а тоді вказала на подвір’я перед своїм домом. — Можеш згребти листя?

— Це твоє бажання?

— Ні. Просто те, чим ти міг би зайнятись, поки я готуватиму для нас вечерю.

Я згріб листя на купу біля живої огорожі, щоб його не здував вітер. Після вечері я помив посуд. Ніч я провів у гостьовій спальні Хейзел.