Козацький оберіг

Декілька разів за своє життя Данько бачив мандрівних співців: кобзарів, бандуристів і лірників. Вони заходили до замку, мандруючи своїми шляхами, і грали, сидячи під капличкою або на площі, свої тужливі думи і псалми. Зазвичай це були сліпі старі діди, а з ними — хлопці-поводирі. Завжди навколо співців збирався великий натовп людей. Усі уважно слухали, намагаючись не пропустити жодного слова з довгих наспівів. Данько чув, як козаки казали про них:

— Голосами кобзарів сам Бог та славні душі наших пращурів до нас промовляють; хто кобзаря зневажить, той тяжкий гріх на душу положить.

Данько сам, затиснувшись поміж людей, які зібралися послухати мандрівного перебендю, мов зачарований слухав, як під неспішний перебір дзвінких струн лилися співи-оповіді про давно минулі справи, про козацькі звитяги та про страждання невільників у тяжкій неволі.

А потім, дивлячись, як зникає у степу постать старого з бандурою чи кобзою за спиною, відчував Данько заздрість до хлопця, що йде з мандрівним музикантом. Данькові теж хотілося піти в далекі краї, побачити дивні міста, ночувати у відкритому степу та по ярах, слухати кобзарські пісні й бачити навколо себе уважні обличчя слухачів.

А тепер, відчуваючи, що йому випала нагода стати поводирем у такого славного й поважного кобзаря, Данько страшенно хвилювався. Утім, коли хлопець нарешті побачив Будника, то відразу заспокоївся. Обличчя і вся постава старого випромінювали добрий спокій, що відразу огортав усіх, хто наближався до нього.

Кобзар стояв, піднявши голову, наче прислухаючись, його незрячі очі були розплющені, але дивно нерухомі.

— Вітаю тебе, славний козаче Голото, — промовив кобзар, тільки вони наблизилися, — чув, як ти із товариством зайд магістерських розігнав і замок від них відбив. — Тут кобзар посміхнувся й додав: — А з тобою, певно, малий, з яким нам подорожувати до Кафи доведеться?

Данько здивовано глянув на Голоту. Козак зіскочив з коня і, чемно вклонившись сліпому, сказав:

— Добридень вам, пане Буднику!

Данько теж поквапливо зіскочив зі свого коня і якнайґречніше привітав кобзаря.

— Ну що ж, панове, може трохи попоїмо, перед тим, як у дорогу рушати, — кобзар показав рукою на розстелений рушник із окрайцем хліба, декількома цибулинами і шматком сала.

Вони розсілися навколо рушника. Данько узяв маленький дуже гострий ніж із наполовину сточеним лезом і почав нарізати сало та хліб. Весь цей час він не зводив очей з кобзаря, зацікавлено розглядаючи його засмагле на сонці обличчя, сиве волосся, довгі білі вуса, а головне — застиглі очі. Данькові здалося, що Будник бачить краще за інших. Тільки погляд його був спрямований у якусь незвідану далечінь, недосяжну для звичайної людини.