Донор для небіжчика
- Автор: Левандовский Борис
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-83-3
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Донор для небіжчика». Краткое содержание книги:
«Ні! — кричить хлопчик, — ні, йди! — він зненацька згадує, що Ай-Болить приходить до нього вже не вперше. — Йди! Іди, будь ласка! Я не хочу… Я тобі вже багато разів казав… я не хочу…»
Добрий Лікар відскакує від нього, немов хлопчик жбурнув у нього каменем:
«Дурний гівняний хлопчисько! Дурний… гівняний… хлопчисько…»
Зненацька він вихоплює з кишені халата величезний скальпель, його обличчя перекошене від люті, а очі, нарешті, оживають, але їх життя — це всепоглинаюча ненависть.
Хлопчик уже знає, що станеться далі.
Але з жахом спостерігає, бо не може відвернутися.
Лікар верещить і починає шматувати величезним скальпелем себе: різати обличчя, встромляти в груди, стругати свої пальці, немов олівці… В усі сторони летять шматки м’яса, яскраво-червона кров струмками заливає білосніжний халат лікаря, що схожий тепер на вбрання м’ясника чи гицеля — «…дурний!» — удар у шию… «…гівняний!» — знову удар… скальпель розсікає верхню губу й падає вниз, відкриваючи рівний ряд верхніх зубів… «…хлопчисько!» — і вбік летить кінчик носа…
ДУРНИЙ… ГІВНЯНИЙ… ХЛОПЧИСЬКО…
Щось у пам’яті Фелікса підказує: коли Ай-Болить повернеться знову, на ньому не буде жодного шраму… а може, він більше не повернеться… й цей кошмар — востаннє? — спалахує несмілива надія.
Але маленький рожевий лікар, схожий на Айболитя з дитячої книжки, приходитиме до нього в снах іще багато разів і багато років, поки хлопчик виросте. Але навіть тоді він нагадуватиме про себе.
Коли лікар просто через халат розпорює собі живіт, вивертає кишки й починає їх намотувати через лікоть на руку, як мотузку для білизни, продовжуючи кричати «дурний!.. гівняний!.. хлопчисько!..», — Фелікс починає плакати і просинається…
Простирадло під ним аж мокре — наскрізь просочене холодним липким потом і не завжди тільки ним.
Але, незважаючи ні на які сни, він усе одно дуже хоче стати лікарем — гарним лікарем.
Це було й залишається…
…для підполковника медичної служби у відставці Фелікса Лозинського, який стояв біля плити в кухні своєї квартири пізнього вечора 28 вересня 1999 року.
На роботі — неприємності. Декому, бачите, не сподобалось його відсутність на похороні Маркевича, якого він і за життя не міг терпіти. Цього хробака, слимака! Лозинський уголос вилаявся. Таких, як цей, у енському полку…
Похорон Маркевича відбувся у суботу 25 вересня, зібралася майже вся лікарня, плюс родичі з обох сторін сім’ї Маркевичів, сусіди і просто лицарі склянки й закуски.
З’явитися серед цих Лозинський вважав для себе рівносильним зануренню з головою у вигрібну яму. До того ж практично всім були відомі його стосунки з покійним. Він навіть не уявляв собі, щоб прийти «відзначитися» на цвинтар, так би мовити, віддати останню шану — перед таким, як цей пацюк, у нього ніколи не було й не могло бути ніяких боргів!
З іншого боку… хіба він не міг плюнути на все це гівно і прийти хоча б заради себе, заради власного спокою, хіба він не розумів, що дає прекрасний привід тим, хто готовий із радістю викинути його з лікарні? І що це, очевидно, йому не минеться?
Звичайно, все так.
Але це було саме тим, що його батько називав «чавунним хребтом» — людиною, яка не вміє іти на компроміси, короткозорим шанувальником Принципу, що суне напролом… і розбиває чоло. «Такі не змінюються, синку, — зітхав батько. — Не змінюються… Або вони зламають суспільство, або суспільство роздавить їх. Але, на жаль, завжди стається тільки друге… А може, й на щастя…»
Найважче було постійно відчувати цей «чавунний хребет», тягти за собою, немов мул, цю незручну поклажу. Але Лозинський ніколи не намагався його позбутися чи бодай зняти частину цієї ноші, знайти хоч трошки гнучкості.
Як чорне і біле — його або цілком приймаєш, або абсолютно відкидаєш.
Розлучення із дружиною, рання відставка, його натягнуті стосунки з людьми та багато іншого — причина всьому єдина. Іноді він думав, що вже давним-давно міг дослужитися до полковника, залишитися в армії і зараз спокійно завідувати відділенням госпіталю чи вести кафедру, втримати падаючу вежу родини…
Утім, на те й чавунний хребет…
Поки готувалася яєшня, Лозинський сходив у кімнату за новою пачкою «Прими», підкурив від конфорки, відчуваючи, як посилюється головний біль.
Ясна річ, на тлі постійного пережовування його «солдафонських замашок» останніми висловлюваннями про «дезертира, який розхитує споєні ряди…», колеги вказували Лозинському (пху! як там у них? — «вискочці, що ставить себе поза колективом») на двері. Бо у випадку з Маркевичем він «зайшов надто далеко, переступив святе табу!» й так далі в тому ж дусі. В результаті щось там у когось тріснуло…