Голубий Птах, названий син ірокезів
- Автор: Юрген Анна
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Л. Андрєєва
- Жанр: Приключения про индейцев
Электронная книга - «Голубий Птах, названий син ірокезів». Краткое содержание книги:
… XVIII століття. Між англійцями і французами точиться боротьба за панування в
Північній Америці. Все далі в ліси відходять індійці — корінне населення країни.
Герой повісті, Георг — син білого поселенця, — потрапляє в полон до індійців, які
всиновляють його. Голубий Птах — так назвали хлопця нові батьки — пізнає життя
червоношкірих людей, про яких білі завойовники говорили тільки зневажливо. Він бачить, що
індійці не заслуговують такої зневаги. Голубий Птах полюбив своїх нових батьків, зжився з
індійцями. Знову потрапивши в середовище білих поселенців, він не може примиритися з їх
хижацькими прагненнями, користолюбством, з усім їх життям, сповненим ненависті і
нетерпимості до людей іншої раси. І хлопець назавжди повертається туди, де він знайшов свій
справжній дім, — до індійців.
Автор цієї книжки — Анна Юрген, сучасна німецька письменниця (НДР) — працюючи над
повістю, спиралася на історичні факти.
Цей захоплюючий правдивий твір з задоволенням прочитають і діти і дорослі.
В Радянському Союзі повість «Голубий Птах» видається вперше.
Таким прикметам батько надавав великого значення. Він завжди розповідав історію про індійців племені кетаба. Ці запеклі вороги ірокезів з'являлись іноді взимку біля верхньої течії Аллегейні. Одного разу вони хитро поприв'язували собі до ніг буйволячі копита і слідами заманили кількох ірокезьких мисливців у засаду. Отже, на лайно треба звертати увагу, бо кетаби можуть зробити копита, але гній, звичайно, ні… Так, тут пробігли не кетаби!
Голод знову нагадав про себе. Хлопець зібрав останні сили і пішов по слідах. Іноді зупинявсь і роздумував, чи бува не повернутись, але, згадавши про материні сльози, ішов далі. Нарешті ноги самі понесли його, і він ні про що більше не думав.
Опам'ятався, побачивши кілька невеличких червоних кульок, що майоріли у заростях. То були, мабуть, брусниці, що залишилися ще од літа, непомічені пташками. Жадібно зірвавши ягоди, він одразу вкинув дві з них у рот, але так само швидко виплюнув, бо ягоди були тверді і холодні, як лід, і розжувати їх хлопець не міг.
Голубий Птах зупинився. От якби сюди вогню! У затишку під поваленим деревом темніла місцинка без снігу. Не довго думаючи, хлопець зрубав томагавком кільки гілок, наколов сухих трісочок, витяг із мішечка кремінь, кресало, трут і почав кресати вогонь. Незабаром під дереном уже потріскувало полум'я.
Хлопець поспішно підсунув замерзлі плоди до вогню І нетерпляче чекав, поки вони одтануть. Проте ледве він поклав гарячі ягоди на язик, як знову їх виплюнув. Вони були нестерпно кислі.
Розчарований, він зіщулився. Голод заступила така тупа, паралізуюча слабість, що він не міг навіть підтримувати вогонь. Напружуючи всю силу волі, Голубий Птах, похитуючись, підвівся, наламав сухих гілок, які міг дістати рукою і склав на купу біля свого ложа. Почім зняв великий шматок кори з поваленого дерева і ліг під ним, вибравши місце якнайближче до вогню.
Вранці дрова ще тліли. Хлопець почував себе трохи краще, взяв рушницю і, озираючись, почав шукати слідів буйволів. Але не знайшов, хоч і шукав досить довго.
Малий мисливець сів і почав пригадувати. Чи не збився він, напівнепритомний, із сліду? Думки плуталися. Хлопець незграбно підвівся. «Мені не везе, треба йти додому», подумав.
Голубий Птах глянув на сонце і зорієнтувався: йому треба йти на захід, отже, заблудитися не можна. Ні, він не повернеться так рано в хату Черепахи — з пустими руками, навіть без зайця чи єнота. Гіркий клубок підкотився до горла. Минуло чимало часу, перш ніж хлопець пішов своєю звичною ходою.
Раптом він зупинився: прямо перед ним на снігу були сліди оленя. Мозок почав знову чітко працювати. Мисливець нагнувся, провів пальцями по забарвлених у червоне краях відбитків. Кров ще липла; отже, тварина щойно проходила тут.
У хлопця пробудилася майже вовча жадність. Він помчав між деревами вниз по схилу, через замерзлий струмок на дні долини і аж на протилежний пагорок. Не звертаючи уваги на те, що сніг із шумом ламався під мокасинами, він біг, не зводячи очей з червоного сліду. Тріск у чагарнику злякав хлопця. Кущі розступилися. Звідти вирвався красивий олень, пересік довгими стрибками галявину і зник у лісі.
Хлопець витріщився вслід здобичі, що вислизнула йому з рук. У тварини було ще досить сил, щоб уникнути переслідування. По щоках Голубого Птаха котилися сльози. Смертельно втомлений, він побрів далі, а перед очима весь час стояла хата Черепахи і змарніле обличчя матері.
Недалеко від Бобрової Річки хлопець провалився в якусь яму в снігу. Впираючись руками і ногами, він намагався вибратися. Знесилившись, ліг на краю ями, щоб перевести дух. Через деякий час відчув, що з темної нори прямо в обличчя віє теплий потік повітря. Разом з теплом звідти несло особливим запахом тварини. Голубий Птах принюхувався і вдивлявся в глиб нори.
Раптом він здригнувся всім тілом: у темряві виднілася голова великого бурого ведмедя. Тварина була нерухома: вона, безумовно, спала. Зимова сплячка! Скільки раз батько розповідав про це! Ведмедиці вилазять на товсті дерева і там, високо над землею, у дуплах, щоб захистити своїх малят від вовків, проводять холодну пору року; самці навпаки — забираються у ями і заглибини між корінням дерев. А цей здоровило залишився просто під снігом, де в затишку міг продрімати до весни. До тепла він жив за рахунок жиру, який зібрався в ньому ще з осені, коли був добрий урожай жолудів та каштанів.
Голубий Птах знову глянув вниз. Тварина все ще не рухалась. У мисливця тремтіли руки, коли він позаду себе намацував рушницю. Знявши з замка ганчірку, він перевірив запал, приставив дуло ведмедеві між очей і спустив курок.