Чотири танкісти і пес – 3
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #3
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 3». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Хочете ковтнути холодного пива? – Лажевський показав кухоль.
– Ні, – різко відмовив Густлік.
– Ні, – повторив Григорій, облизуючи губи й ковтаючи слину.
– Ми, Янеку, вийшли тобі назустріч, – вів далі Єлень, – сказати, що тепер уже ані краплини.
Єлень і Саакашвілі виструнчились.
– Ані краплини, ніколи? – Кос насмішкувато примружив око.
– Ніколи! – рішуче вигукнув грузин.
– Хіба що трапиться якась надзвичайна нагода… – засумнівався Густлік.
– Здається, зараз трапиться, – сказав Кос, який помітив нових гостей і швидко пішов назустріч.
До заправної колонки під'їхали три ваговози. До одного ззаду прив'язано візок, на якому гордо майорів французький прапор, а збоку виднів напис французькою мовою: «В Париж».
– Привіт, союзники! – гукав русявий радянський солдат, вилазячи з першої машини. – Заправитись дасте? Можна заливати баки?
– Звідкіля і куди їдете, хлопці? – запитав Кос.
– А ти хто такий, що питаєш?
– Командир, – пояснив Густлік. – Має право питати.
– Вашим артилеристам снаряди возимо. Снаряди для польських гармат.
– Для стодвадцятиміліметрових гаубиць?
– Точно.
– Це вони стоять?
– Як у Шпандау за поперечне шосе проїдеш, зразу ліворуч побачиш.
– Тепер куди?
– На той берег Одеру.
– Через Рітцен?
– Так.
Розмовляючи, солдат водночас устромив кінець шланга в бак. Віхура став помпувати.
– Дівчину візьмете з собою? – запитав Кос.
– Гарна?
– То не твоє діло, – втрутився Єлень. – Помацай, – підставив йому руку, напружуючи м'язи. – Мою дівчину повезеш.
Саакашвілі саме підводив Гонорату, яка зацікавлено глянула на молодого та вродливого радянського водія, а потім одвернула голову, вдаючи, що плаче.
– Мало того, що до німця, – схлипувала вона, – а ще й більшовики везтимуть мене.
– Дівчино, та що ви? – знітився водій. – Довеземо, чесне комсомольське.
– Годі! – крикнув Янек, бо хоч бак був уже повний, солдат цього не помітив, а Віхура помпував далі, і бензин лився через край.
– Що він сказав? – допитувалася Гонората.
– Сказав, що неодмінно довезе, – відповів Густлік.
Із кузова другого ваговоза виглянув заспаний довгов'язий француз і протер очі, гадаючи, що це сон. Врешті стрибнув на землю і доторкнувся до Віхури, який стояв найближче:
– Добрий день, це ви?
– Ми, – відповів капрал. – Не в той бік вас везуть, що ви хотіли.
– О-ля-ля, ото біда, адже нам на Париж! Французи засмутилися, що мимоволі подовжили свій шлях додому. Поспіхом одв'язали візок і відкотили вбік.
– Попробуйте, – почастував їх Лажевський, простягаючи кухоль з пивом, який терпляче тримав у руці.
– Добре, – сказав довгов'язий, жадібно відпивши половину.
– Візьми оце собі на дорогу. – Магнето подав йому відібраний у німця пістолет.
– Ні! Ніколи! Ми не солдати. Хай живе мир! – відмовився сміючись довгов'язий.
– У дорогу! – вигукнув Кос.
– Гаразд! – кивнув Лажевський.
Водночас застугоніли всі мотори. Екіпаж танка й мотоциклісти зайняли свої місця. Лише Густлік ще стояв біля радянського ваговоза, розмовляв про щось з Гоноратою, яка сиділа в кабіні. Довго тиснули одне одному руки і врешті сором'язливо поцілувалися.
Радянські ваговози рушили на схід, а мотоцикли й танк у інший бік – на південь.
Троє французів ще стояли біля свого візка. Жартували й голосно сміялися. Потім довгов'язий показав рукою на захід, потяг візка. Його товариші гальмували, тримаючи за задні колеса.
Ще хвилину постояли, а потім, видно, погодивши всі питання, рушили вниз до містечка. Візок,'хоч його й стримували, з'їжджав щораз швидше саме туди, де на металевій вивісці видніли позолочені літери «ВіегзіиЬе».
У кабіні ваговоза, навантаженого боєприпасами, якщо не брати до уваги гуркоту мотора, довгенько стояла тиша. Русявий радянський водій не обзивався ані словом до Гонорати. Позирали одне на одного: вона трохи лякливо, а хлопець думав, з чого б почати розмову. Врешті зважився.
– Гарна погода, – сказав.
– Не така я вже там і гарна, але поговорити можу, – відповіла дівчина.
Знову хвилину тривала ніякова мовчанка. На цей раз наважилася Гонората – показала крізь шибку:
– Квіточки.
– Любиш квітки? – зрадів солдат і загальмував. Вилазячи з кабіни, водій помітив, що Гонората перехрестила його.
– Ти що це?
– У селі казали, що більшовик не страшний, як його перехрестиш.
Водій весело засміявся, зірвав у рові кілька блакитних братків і подав дівчині.
– А в нас кажуть: полька не страшна, коли їй квітку подаруєш…
Зненацька з-за повороту виринуло кілька мотоциклів, їхали швидко. Сонце блиснуло на кулеметних дулах.