На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Мені, молодому, одному з носіїв ідеї відродження України, стає раптом жаль старого полковника з його спорохнявілою ідеєю, і в голову не закрадається сумнів — чи ж вистоїмо ми зі своєю химерною ідеєю, б’ючись на двох фронтах із старою й новою Росією? Хоч би там що, а мусимо вистояти!

Фурщик, побачивши здалека бачкуринського млина, бо саме село лежить в улоговині й його не видно звідси, стьобонув свої шкапини батогом і віжками, і ми мчимо мало не чвалом, аж полковник схопився кощавими пальцями за полудрабок, щоб не випасти з воза.

Отак тріумфально — з гуркотом і підскакуючи на вибоїнах, під лютий гавкіт собачні, що звідусіль збігається до нашої фури, ми влітаємо до Бачкурина, де стоять біля дворів жінки й старі чоловіки, котрі перед цим тривожно прислухались до далекої стрілянини в Оратові. Вигляд полоненого полковника з його золотими погонами й насупленим збентеженим обличчям справляє на селян велике враження. Я чую, як за нами біжать сільські хлопчаки й на всю вулицю кричать: «Ойнику, самого Ойнику спіймали!» Треба недовгого часу, щоб цей дитячий вигук облетів усе село й перетворився в легенду: «Йшов сюди Ойника з своїм військом, та військо його розбили Петлюри, а самого Ойнику привезли в село…»

Фура спиняється на майдані, де стоїть полковник Панченко й тривожно прислухається до кількох кулеметних черг з того боку Оратова, куди поїхав з своєю чотою півсотенний Рябокляч. Я зіскакую з воза й, приклавши долоню до дашка кашкета, доповідаю:

— Пане полковнику! Узято в полон офіцера й двох нестройових солдатів, — і тут же передаю значковому наган і шашку полоненого полковника.

— Підійдіть до мене! — владно наказує Панченко, видимо, задоволений, що тепер виструнчуватись доведеться не йому, колишньому поручикові, як два роки тому, а старому полковникові перед ним. — Ваше прізвище, звання, частина? — питає Панченко, якого теж дивують «штиблети» й обмотки полоненого.

— Подполковник Белокриницкий, командир батальона Сто пятого Симферопольского полка…

«Білокриницький, — думаю я, — таки українець, але пішов до Денікінської армії, як Боженко й Щорс — до Червоної… Чи є ще в світі така нація, з таким розбратом, як українська?»

На майдан примчали три фури з Макаром і його козаками, а також артилерійський запряг з чотирьох могутніх коней і скрині-передка без гармати.

— Єдиний наш трофей, якщо не рахувати полонених, — недбало Рапортує Макар Панченкові, показуючи рукою на запінені артилерійські коні.

— А де ж гармата? — питає сердито Панченко, якому не до вподоби простецький тон і самий «шпаківський» вигляд сотника Комарницького.

— А чорт її знає, де вона. Он шукав її, прокляту, мій козак, та мало життя не позбувся, — показує Макар на останню фуру, де сидить із закривавленим плечем і двома струмками крові на обличчі зблідлий козачок у тільняшці. — Перев’язати треба, покличте фельдшера, — додає він, звертаючись до значкового.

Виявляється, Макар, дізнавшись, що в містечку був курінь денікінської піхоти й сотня донських козаків, і чуючи рушничну стрілянину з того боку містечка, де мав бути Рябокляч, вирішив не ризикувати далі своєю горсткою козаків і, поки денікінці не оговтались після першого переполоху, наказав одходити до фур і захопити гарматну скриню-передок. І добре зробив, бо не од’їхали й версти від Оратова, як за ними погнались, виблискуючи оголеними шаблями, донці. З передніх фур було важко відстрілюватись, щоб не влучити в своїх, зате на задній фурі, де сидів крайнім верткий козачок у тільняшці, раз за разом стріляли у вершників, але великої шкоди їм не завдали: лише підстрелили одного донця, а під другим убили коня, та й то, мабуть, випадково, бо годі прицілитися з воза, якого трясе від швидкого бігу коней. І все ж від цієї стрілянини донці почали завертати коней назад, лиш один зопалу мчав верхи далі, поки не підскочив до останньої фури й з усієї сили рубонув згори вниз завзятого козачка у тільняшці. Бути б небораці розрубаним навпіл, якби не французька металева каска на давно не стриженій кучмастій голові: донська шабля лише увігнула трохи каску й від удару гофрована смужка всередині каски врізалась у шкіру чола, і то від неї потекли два криваві струмки по обличчю. Проте, відскочивши від каски, шабля гострим кінцем зачепила козачка по правому плечу, розпанахала тільняшку й таки різонула по тілу. В останню мить козачок вистрілив, не цілячись, останнім набоєм майже наосліп, і вершник випустив шаблю з рук і став хилитись на гриву коня…