Українські народні казки
- Автор:
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5301010204
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Українські народні казки». Краткое содержание книги:
Для молодшого і середнього шкільного віку.
Змій стріпнув головою — ключ упав на землю!
— Підніми ключ, легіню, — зманює змій далі.
Але Оферма теж не є дурний.
— Ти ж сам кинув — то сам підніми.
Коли змій нахилився, хлопець упік його батіжком — і фертик: змій більше не встав.
Оферма відімкнув двері, увійшов до хати і сів собі за стіл. Йому захотілося викурити люльку. Взяв золоту пушку-табакерку, але коли її відкрив, то звідси вискочив якийсь кудлатий псисько і спитав людським голосом:
— Чого хочеш, господарю?
— Спочатку люльку викурити, а потім коня, та не простого — золотого. Хочу об’їхати цю хату.
— Усе буде зроблено, господарю.
Не встиг Оферма затягтися димом, як під вікнами вже став золотий кінь. Хлопець вийшов до коня, схопив його за золоту гриву і сів собі в золоте сідло.
— Поїдемо над хмарами чи понад землею? — спитав його кінь.
— Понад землею.
Кінь пустився й летів цілий рік, доки Оферма обдивився свою золоту хату. Коли були знову на подвір’ї, кінь спитав:
— Їдеш і далі чи злізаєш?
— Та злізаю, бо мушу йти глянути, де ділися королівські вівці
Оферма повернувся на галявину й шукає отару. Але вона гейби крізь землю провалилася — нема ніде жодної овечки, хоч реви до неба. Хлопець згадав про нень-кову сопілку — витягнув з-під череса й заграв. Не минуло й хвилини, як вівці позбігалися й за бекали довкола на весь ліс. їх було ще раз так, як він залишив, бо за рік ягниці окотилися. Оферма погнав отару додому.
А найменша донька короля глипнула у вікно, уздріла його і радісно крикнула:
— Тату, вівчар вертається з вівцями!
— Не говори дурниць, — заперечив король. — Молодий змій давно його роздер на дрібні кавалки.
— Правду кажу, тату…
Король виліз аж на дах палацу. Дивився, придивлявся й зарепетував:
— …Я все одно уб’ю лайдака, як не дорахуюся якоїсь вівці!
Хлопець пригнав отару на подвір’я. Король вибіг, почав рахувати. Рахував три дні й нарахував ще більше, ніж було перед тим.
— Завтра знову поженеш! — наказав Офермі.
— Най буде й так. Це ж моя служба, — погодився вівчар.
Уранці взяв торбинку з хлібом і цибулею, засунув за черес сопілку й батіжок й погнав вівці на зелену пашу. Ішли три дні й три ночі, доки не дісталися на галявину з шовковою травою.
Вівці паслися, а Оферма з’їв хліба з цибулею і ліг під старим дубом. Раптом чує — над ним хтось реве і ніби розмахує запаленим околотом. А то форкав на нього вогнем шестиголовий змій. Оферма схопився, як ошпарений.
— Гов, дурний змію, таж я не свиня, що хочеш мене обсмалити!
Змій відповів:
— Мой, твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву. Своїм життям маєш заплатити!
Змій роззявив шість пащек — кожна з них була така велика, як багацька стодола.
А Оферма витягнув із-за череса чарівний батіжок і як почав ним ляскати! За якусь хвильку п’ять голів полетіли в ярок. Змій почав просити:
— Змилуйся, легіню, дарую тобі свій кришталевий дім, тільки не рубай мені останньої голови.
— Най буде й так, живи, доки сам не здохнеш, — відповів Оферма. — Ходімо до твого кришталевого дому.
Змій тягся за Офермою, щоб скочити на нього і з’їсти. Але хлопець теж не був дурним — як цьвохне батогом, то лиходій вдесятеро звивається.
Перед порогом змій сказав:
— Ключ у мене під язиком, засунь руку і візьми…
— Ага, шукай дурніших за себе — не дам тобі відкусити руку! — і вівчар свиснув батіжком: — Виплюни!
Змій виплюнув кришталевий ключик.
— Бери й відчиняй! — наказав Оферма.
— Відчини ти сам! — відповів змій з такою злобою, що з пащі зі словами вирвався сніп вогню.
Легінь відтяв змієві й шосту голову. Потім узяв ключик і відімкнув двері. Як увійшов — очам не повірив: довкола все блищало, аж сміялося. Оферма сів за стіл, почув себе господарем. Закортіло навіть запалити. Взяв зі столу пушку-табакерку й одкрив її. Звідти знову вискочив якийсь кудлатий псисько й запитав людським голосом:
— Чого треба, господарю?
— Подай мені люльку, аби-м собі посидів, бо зроду не бачив отакого дива. Приведи й коня, аби я міг об’їхати дім…
Не встиг Оферма й раз пакнути з люльки, як перед вікнами вже став кришталевий кінь з кришталевим сідлом. Оферма вийшов на подвір’я і сів на коня.
— Як ти хочеш їхати — понад хмарами чи понад землею? — спитав його кінь.,
— Понад землею, аби видно все, що е довкола дому.
Оферма вівкав від утіхи — так йому подобався кришталевий дім. Вони їхали два роки. Вернулися на подвір’я і кінь спитав:
— Поїдемо далі?
— Ні, мушу злізти, бо не знаю, де королівські вівці.