Українські народні казки
- Автор:
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5301010204
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Українські народні казки». Краткое содержание книги:
Для молодшого і середнього шкільного віку.
Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ці звелів до страви подавати.
От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет". Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає:
— Іване-царенку, чого ти плачеш?
— Як же мені не плакати. Батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу?
— Не плач, — каже, — лягай та спи, якось поїдемо.
Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет,
Іван-царенко знов зажурився.
— Не журись, — каже, — Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає — то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить — то вже їде.
Іван-царенко убрався, сів і поїхав.
Приїздить, аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися:
— Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз…
— Не смійтесь, — каже, — потім приїде…
Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже:
— Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається!
Брати сміються з нього.
— Чи ти, — кажуть, — здурів, що таке торочиш?
Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже:
— Це моя жіночка в дороге убрання прибирається!
Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів.
Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже:
— Оце ж уже моя голубонька їде!
Коли так, приїхав під рундук берлин шестерма кіньми — як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі — така гарна!
От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано — така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав.
Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати — батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!" От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться — легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала, — став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде — пісні співає, а донизу йде — казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем — у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, так як махнули правим рукавцем — кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим — цареві очі позабризкували.
— Годі, годі, ви мені очі повибиваєте!
Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють.
А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить, — аж там лежить жаб’ячий тулубець. У грубі топилося, — він той тулубець у вогонь — тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя — саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз’їхались. Поїхав і Іван-царенко зі своєю жінкою.
Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася — аж кожушка й нема… Шукала-шукала…
— Чи ти, — питає,— Іване-царенку, не бачив моєї одежі?
— Якої?
— Тут, — каже, — я кожушок скинула.
— Я, — каже Іван-царенко, — спалив!
— Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки…
Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі:
— Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби-яги — костяної ноги!
Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене — полинула…
Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече, — пішов тукати.