Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Не роздягаючись, лягла вона біля дітей, але сон тікав од неї… Сад шелестів тривожно, небо де-не-де сипалося блискавицею, і крізь щілини віконниць раз у раз шугав кімнатою їх блідий, полохливий відсвіт.
Зненацька скажений чвал коня урвався біля воріт.
— Татари! — похолола смілива жінка, але стрималася і запалила з лампадки каганець.
Андрій, скажено сіпав віконницю.
— Пані сотникова! Лихо!
Вона відчинила вікно, підтримуючи на грудях розхристану сукню.
— Не лякай дітей! Татари? — спитала вона майже суворо.
— Гірше. Шляхта громить Лемчуків. Коні згоріли в стайні. Худобу перерізано. Пан Лемчук замкнувся з хлопцями в клуні. Певно, тепер їм кінець.
Пані Баличина закусила губу, міркуючи.
— Скільки їх? Хто саме? — спитала вона уривчасто.
— Потоцький, Ружинський та різної шляхти сотні зо дві. Грабують, ріжуть, як татари. Я заховав у чагарнику коня і підібрався якнайближче. Вони вихваляються порізати всю старшину. Казали й про пана сотника. Так я — на коня та й назад, — уривчасто розповідав Андрій.
— Розбуркай дівчат і Охріма. Хай жене череду в ліс за яром, а дівчата хай зберуть усе, що є кращого, у клунки.
Сідлай коні. Тікати треба, — наказувала пані Баличина, ніби йшлося про когось стороннього.
Швидкими точними рухами запалила вона кілька воскових свічок, збудила хлопчиків і наказала їм одягатися.
Юрасик виріс серед військових чвар і, як дорослий, став швидко натягати чобітки. Він розумів, що для розмов немає часу, що треба бути твердим і сміливим, і хоч серденько його завмирало, він і взнаки не дав, як йому боязко. Петрик, навпаки, розплакався і розвередувався. Мати спробувала одягти його силоміць. Він брикав ногами й репетував на ввесь голос.
— Тю, дурний, — умовляв його Юрасик. — Ми поїдемо верхи, а ти верещиш, як дівча. Андрій посадить тебе на Хмару, а мене на Сивого. Помчимо, як дядько Сич на великдень.
— А чому вночі?.. Я бою-ся… Вночі вовки…
— Де ти бачив улітку вовків? А до того ж, місячно, — говорив Юрасик, засовуючи за пояс старий іржавий кинджал, що викинув Балика як непотрібний.
— Дай мені ніж. Я теж воюватиму, — відповів Петрик, ще схлипуючи, але вже посміхаючись крізь сльози. — А Андрій мені дозволить правити?
— Аякже ж. Ми з тобою тепер замість татка.
І поки Юрасик умовляв та одягав брата, пані Баличина дістала шкіряну торбинку, наповнила її золотими дукатами й міцно зав'язала ремінцем, сунула за пазуху папери, які Балика найбільш цінив, нашвидку одяглася і пов'язала голову хусточкою…
За вікном перекликалися злякані дівчата. Хтось розпачливо ридав. Важке тупотіння худоби глухо віддавалося в світлиці. Біля ганку прискали осідлані коні. Але в ту мить, коли вони сідали на коні, затріщали безладні постріли, інші відгукнулися за садом, на леваді, і пані Баличина зрозуміла, що хутір оточено.
«Загинули», — блискавкою майнуло в голові.
Становище було безпорадне. Хлопці ночували на селі, на хуторі залишилися, крім Андрія, тільки старий пастух, куховарка з дітьми та троє дівчат.
Пані Баличина підхопила Петрика на руки, сунула за пояс два пістолі й кинджал і вибігла на двір. Перелякана худоба кидалася од воріт до хліва, і старий Охрім ніяк не міг вигнати її за ворота.
Постріли частішали. Пані Баличина скочила з Петриком на коня, Юрасик — на другого. Андрій на третього. Вони сподівалися продертися крізь коло ворогів.
— На городи! — крикнула пані Баличина. — Перескочимо крізь ліси.
Коні слухняно повернули. Але й тут засіли вороги і пострілами зустріли втікачів. Коня під Андрієм було забито, і Андрій ледве встиг стрибнути на землю й сісти на Юрасикового коня, взявши хлопчика на коліна, коли раптом божевільна з жаху череда ринула повз утікачів і промчала, як лавина, поваливши лісу і затоптавши шляхту за нею. Путь було звільнено. Андрій хльостнув коні, але не встигли вони виїхати на шлях, як збоку вискочив ворожий загін з голими шаблями й кинувся навперейми. Андрій пострілом збив найближчого, але битися з дитиною на руках не можна було й думати. Він швидко повернув коня, повторюючи рух пані Баличиної.
— Охріме! Дівчата! Ховайтеся в хаті! — лунко крикнула вона дівчатам.
Вони миттю забралися в світлицю, де вже ховалася куховарка з дітьми. — Дідусю! Дідусю! Ідіть до нас! — кричав Юрасик. — Швидше.
Глухий пастух нарешті зрозумів, у чому річ, і кинувся до дверей. Андрій завалив їх дровами, поки пані Баличина гарячково замикала внутрішні віконниці з невеличкими прорізами для стріляння.
— Набивайте пістолі й мушкети! — крикнула вона старому.