Брамник
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Серия: Блукачі #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-365-049-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Брамник». Краткое содержание книги:
А метри фантастичного жанру — на те й метри, щоб дати нам змогу за символікою образів з чарівного світу Фантазії розгледіти прості істини, які тисячі років рятують людину від розпачу й зневіри. Схибив одного разу — стережися, щоб не схибити вдруге; кохання не завжди приносить щастя, але від цього не слабшає; дружба й самовідданість, любов до людей і життя здатні перебороти навіть космічний жах вселенської катастрофи.
Такий він — світ Марини та Сергія Дяченків — дивовижний, сповнений незбагненних таємниць і фантастичних пригод, і разом з тим повний Любові, доброї, красивої магії. Ви будете зачаровані, шановний читачу, навіть не сумнівайтеся.
Його вже стягли з діжки за ноги, кинули на землю.
— Я бачу! — волав він щосили. — Я ворожбит і ясновидець! Бійтеся знамення, тому що воно означає смерть!
Його двічі вдарили ногами, зв’язали чиїмось паском і замкнули в хліві — «щоб не доніс бджолярам».
Цілий вечір у кузні, що стояла осторонь від селища, кипіла робота. І цілий вечір Руал Ільмарранен намагався звільнитися.
Згустилися сутінки, притомлені вояки зібралися в корчмі, й Руалові з його хліва чути було їхню п’яну похвальбу.
Ніч настала темна, безмісячна, по небу скажено мчали зграї хмар, то оголюючи, то прикриваючи рідкі холодні зірки. Лемент у корчмі затих, перш ніж Руал таки стяг із зап’ястя чужий пояс. На його щастя, двері хліва нещільно прилягали до прорізу, а петля, на яку зовні був накинутий залізний гачок, хилиталася, ніби гнилий зуб. Ільмарранен добряче руки обдер, поки висмикнув її та полишив свою в’язницю.
З корчми долинало могутнє, багатоголосе хропіння. Ані вогника, ні свічки не мерехтіло в тьмяних вікнах врослих у землю будинків. Руалові потрібно було знайти кузню.
Він бачив її, коли входив у селище, і знав, що стоїть вона віддаля, та все одно не раз впадав у відчай, блукаючи потемки чужими вулицями. Останньої миті доля зглянулася на нього, похилі будинки ніби розступились. Він зійшов на невисокий пагорбок і побачив перед собою, в западині темну будівлю. Біля підніжжя пагорба був смітник, на купі мотлоху білів кінський череп і вигиналися дугою оголені ребра. Руал здригнувся.
Кузню зумисне побудували віддалік, щоб дзенькіт і брязкіт не тривожили сусідів. Це було нині на руку.
Кузня давно спорожніла — войовничі селяни, коваль і підмайстр спали важким хмільним сном і бачили свою перемогу. Про всяк випадок Руал прислухався, тихенько постукав, далі ввійшов усередину. Навпомацки, забруднюючи руки пилом і павутинням, відшукав лампу і кресало. Вогник зажеврів, освітив купу зброї, складену під стіною.
У своїх мандрах Ільмарранену не раз доводилося допомагати ковалям. Він знав, як роздувати горн. Але мусив поспішати.
Мчали хмари по чорному небу. У рвані діри між ними байдуже дивилися зірки. Піт заливав обличчя Ільмарранена.
Спало селище. Спали негарні замучені злиднями й знущанням чоловіків жінки. Спали бліді, залякані діти. Хропли їхні батьки, зустрічаючи ранок битви в корчмі…
Коли перші ознаки майбутнього сходу сонця пробилися крізь хмари, Руал знову лежав у своєму хліві, відхекуючись після нестримного бігу. Залишалося сподіватися, що ніхто не бачив.
Він знову намотав чужий пояс собі на зап’ястя. Залізний гак, що замикав двері, був на місці, у розхитаній петлі. Руал лежав, покусуючи губи, прислухався, напружено чекав.
Він чув, як прокинулися п’яниці. Трохи охололі за ніч, вони підбадьорювали один одного лайками на адресу «бджолярів». Бурчали, збираючись, жінки. А далі всі рушили до кузні, по зброю. Якийсь час нічого не було чути, потім загупали швидкі кроки, Руал вловив хекання людей, що бігли. Відлетів гачок, розчахнулися двері.
— Агов, провидцю… Ну-бо, покажися людям — бачити бажають тебе…
На порозі стояли двоє — один, очевидно, підмайстер коваля, другий — довготелесий хлопець, якого Руал бачив напередодні в юрбі. Обоє здавалися розгубленими й наляканими.
— А що? — спитав Ільмарранен, потягаючись, наче спросоння.
Його підвели за плечі, розв’язали руки:
— Що ти там учора плів про знамення, га?
Руал перевів погляд з одного на іншого, насупився:
— Що сталося?!
Довготелесий мотнув головою в бік кузні:
— Ходи, подивися…
Люди оточили кузню, не наважуючись підійти ближче. Говорили пошепки, здригалися, озирались.
— Розступіться! — гукнув Руал. Від нього злякано сахнулися.
Він зробив кілька невпевнених кроків і зупинився.
З подвір’я кузні виїжджав віз коваля, малий, поламаний, на трьох колесах. Виїжджав, та не міг виїхати, бо запряжений у нього був білий кінський кістяк. Вигиналися дугою, втикалися в землю голі ребра, порожніми очними западинами вирячався важкий череп. Моторошно стирчали голоблі, теліпалися на вітрі віжки, закинуті на передок. У розсохле дно воза ввіткнуто було мечі та піки — покручені, погнуті, понівечені, вони стирчали густо, як потворні зарості.
Руал, як стояв, укляк на землю й простяг руки до небес:
— Знамення… О, жахливе знамення! — бурмотів він у невдаваному розпачі.
Юрбу дедалі більше охоплював жах. Заголосили жінки, знервовано загримали на них чоловіки. До Руала підійшов блідий коваль, підняв його за комір, грізно насупився, але голосом виказав власне сум’яття: