Брамник
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Серия: Блукачі #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-365-049-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Брамник». Краткое содержание книги:
А метри фантастичного жанру — на те й метри, щоб дати нам змогу за символікою образів з чарівного світу Фантазії розгледіти прості істини, які тисячі років рятують людину від розпачу й зневіри. Схибив одного разу — стережися, щоб не схибити вдруге; кохання не завжди приносить щастя, але від цього не слабшає; дружба й самовідданість, любов до людей і життя здатні перебороти навіть космічний жах вселенської катастрофи.
Такий він — світ Марини та Сергія Дяченків — дивовижний, сповнений незбагненних таємниць і фантастичних пригод, і разом з тим повний Любові, доброї, красивої магії. Ви будете зачаровані, шановний читачу, навіть не сумнівайтеся.
— Правда! — тонко вигукнув жіночий голос. — Свекруха купила в них розмальований горщик, поїла з нього й отруїлася!
— А не треба було купувати, — відгукнулася інша, — усі знають, що їхні горщики отруєні!
— Чаклуни! — божевільно заволали люди на площі.
Руал стояв у юрбі, безпорадно озирався, не розуміючи, що відбувається. Тупотіли розтоптані черевики, з довгих, облямованих брудними пацьорками рукавів визирали чималі кулачиська. Схоже, мешканці цього великого, вбогого, обділеного щастям селища давно збирали злість на благополучних сусідів. Буря, що завдала збитків, була останньою краплею у келиху претензій, сварок і зачаєних образ.
Збурення наростало:
— У мене тітка осліпла від їхнього меду! — молодий довготелесий хлопець крутився навсібіч, ніби дзига.
Руал не витримав:
— Та годі брехати! Я сьогодні їв їхній мед і чудово бачу твою бридку пику!
До нього обернулися:
— Ти що, з бджолярів?
Знеслися в повітря важкі кулаки.
— Та я подорожній, — примирливо буркнув Руал, відступаючи. Йому дали спокій.
Підперезаний ременем сплигнув з діжки, й на неї видерлася заплакана жінка в колись ошатному, а тепер розшарпаному нервовими руками фартусі:
— Діти в мене… Діти… — і розридалася раптом так гірко, що, не в змозі говорити далі, відразу й спустилася знову. У Руала болісно стислося серце.
Жінку, яка плакала, змінила молодиця в багатоярусних намистах:
— Слухайте, сусіди! У мене в городі листочка цілого не лишилося! Що ж це робиться? — А їхню земельку й не торкнуло, тільки дощиком змочило! То чого нам чекати, поки ці чаклунські пики пожежу нашлють на нас або й чуму? Та бити їх треба!
— Бити! Бити! — заволала осяяна щасливою думкою юрба.
— Бити, — вела далі жінка, — і хліб їхній собі забрати, щоб по справедливості було! А то погляньте ж бо — тільки дощиком змочило!
Руал озирався, вдивляючись у обличчя. Всіх наче гарячка охопила, всі репетували, всім було за що мститися. Руал згадав удову, яка дала йому притулок, цибатих дівчаток і хлопчаків-рибалок.
На діжку тим часом виліз похмурий здоровило, якого вітали галасом:
— Скажи, ковалю! Ну ж бо, скажи!
Коваль обвів усіх важким поглядом з-під брів, які стирчали, мов щітки.
— А що… скажу… — гукнув здоровань несподівано високим голосом. — Я там своїх хлопців послав горн роздмухувати… До ночі накуємо пік залізних, скільки встигнемо. На чорнокнижника з голими руками не підеш… А ви несіть у кузню коси поламані, мечі будуть… Ми не ягнята, ось що! Знущатися з себе не дамо!
Юрба загула:
— Правда! Годі терпіти!
— Пік не вистачить — із сокирами підемо!
— Бити бджолярів, бити!
Ільмарранена добряче штурхнули в спину: хтось пробирався вперед, хтось відходив, і вир, який тут закрутився, виніс Руала так близько до діжки, що важкі чоботи коваля опинилися в нього просто перед обличчям.
— Бити чаклунів, — підсумував коваль, — завтра, як розвидниться, зійдемося в кузні, розберемо зброю і вдаримо! Годі вам ляпати язиками, цим чорнокнижників не побореш… На ранок і піки будуть, і мечі!
У юрбі схвально закивали, сусіди ляскали один одного по плечах, благословляючи на бій. Діжка спорожніла, Руал бачив зблизька її затоптане днище, темні дошки та іржаві обручі. Якби схотів, міг би доторкнутися до неї.
— У мене зять відтіля… — тихо почулося в нього за спиною. — Ніякі вони не чаклуни. У них теж діти…
Інший голос перебив:
— А що мені до чужих дітей? Аби своїх п’ять душ прогодувати…
— Бити! Бити! — кричали звідусіль.
Руал дивився в землю. Розправа, подумав він, одна велика розправа всіх над усіма. Я розправився, треба зі мною розправитися…
Згадалися круті боки глиняних горщиків, розмальованих квітами й бджолами. Рівні ряди вуликів…
Він опам’ятався, вже стоячи на діжці. До нього разом повернулося дві сотні голів, насторожено насупилися брови, презирливо скривилися губи.
— Отямтеся, — сказав Руал, — які вони чаклуни? Я мандрівник, я був там і бачив. Вони не винні, ви ж самі знаєте!
— Геть! — гукнув хтось один, і відразу його вигук підхопив десяток голосів:
— Геть! Геть звідси, приблудо!
— Зупиніться! — й собі гукнув Руал. Його схопили за ноги відразу кілька людей. Діжка похитнулася.
— Зупи… — почав був Руал, вже уявляючи, як у дім вдови вдираються громила з залізними піками й білими від ненависті очима. Як розлітаються вулики, падають у куряву розмальовані черепки…
— Люди! — закричав Ільмарранен, осяяний раптовою думкою. — Бійтеся знамення! Я ворожбит і ясновидець, бійтеся знамення!