Емісар

Навколо палав вогонь, лунали крики поранених та останні звуки бою, а він заціпенів перед воротами палацу, тримаючи у руці скривавлену зброю. Небачені раніше височезні колони, прикрашені зображеннями невідомих божеств, нависали над ним і він просто розглядав це диво. Ні, не мало жорстоке серце воїна тих струн, якими належало б сприймати красу. Проте краса виявилася такою, що зупинила його і примушувала просто спостерігати диво, раніше не бачене.

Щось схоже відбувалося і тепер, з тією різницею, що йшлося не про мертве каміння, а живу жінку. Він мовчав, слухаючи оце «розклади вогонь», яке час від часу повторювалося дивними звуками і приносило у його розум щось таке, ні з чим незрівнянне.

— Не бійся, — нарешті промовив Тубілай. — Вони не прийдуть сюди. Спи, завтра важка дорога.

Та хоч яка вимучена була Марія, а під ці страшні завивання заснути не могла. Холодні чужі зорі нависали над степом. Повний місяць — час для всілякої нечисті, якої вона завжди так боялася. Навіть у хаті постійно завішувала віконце, щоб не бачити його зловісного сяйва, і скручувалась у ліжку під перинами, хоч і знала, що за стіною рідні люди — ті, що сховають і захистять. Не захистили. І тепер тут, серед диких рівнин… Дівчина посунулась і сховалася за нього. Широкі груди того, хто був винуватцем її страждань, затулили місяць.

Він лише повернув голову і знову зайняв звичне положення зі схрещеними ногами. Невже ця людина бачить у темряві? О, Господи, милосердний… Бачить. А може він і є нечиста сила? Одначе думка ця чомусь не злякала її, наче Марія була упевнена у зворотньому. Нехай бачить. Однаково ніколи б вона не наважилася тікати зараз, у цьому степу, що кишить звіриною, здатною роздерти. Він не роздере. Навпаки, захистить. Зігріє, не дасть замерзнути, щоб потім… Вона тут же затуляла вуха і заплющувала очі, сподіваючись відігнати думки про оце «потім», якого боялася більше, аніж усієї можливої і неможливої нечисті.

Спати її викрадач не збирався. Він що взагалі може без сну? Хіба звичайна людина здатна отак, зо дня в день не стуляти очей? Бліде сяйво освітлювало його голову у чалмі. Очі розплющені. Руки вільно лежать на колінах. Він не боявся вовків. Зграя крутилася навколо і це свідчило про те, що принаймні ніхто з двоногих хижих звірів не добирається до них, прикриваючись темрявою.

— Вони справді не дістануться сюди? — голос Марії тремтів.

— Тобі нічого боятися.

Ці слова її заспокоїли. Тому що вона, хоч як дивно, вірила цій людині. Він наперед сказав, що погане, яке саме зло має заподіяти їй. А до цього… звісно, нікому не дасть її скривдити. Погане і неминуче відсунулося кудись далеко, за невизначені межі, залишаючи її наодинці зі спокоєм і з тим, хто тепер захищав її.

— А як тебе звати? — Марія довго наважувалася перед тим, як запитати.

— Я двічі називав при тобі своє ім’я, — відповів Тубілай. — Ти мала чути.

— Я хотіла запитати, яке твоє справжнє ім’я. Як тебе звуть насправді?