Емісар

— Иги… він вигадав казку про зоряні війни, щоб домогтися тебе…

— Припини свої підколки! — засичала вона. — Мені не до жартів.

— Мені також, — погодився я. — Варіантів вистачає. От тільки ні до чого ми тут не додумаємося.

— Ти правий, — зітхнула Інга. — У мене вже голова іде обертом.

Напевно, так воно і було, тому що її шия змучилася і волосся, яке ще досі пахло «по-нашому», вперлося мені у щоку. А я розгубився. Ні, не від цього дотику. Від того, що навіть вона виснажилася і впала духом. А я, на якого змучено похилилася ця гарна і розумна голова, мав наче як виправдати її сподівання і вигадати щось.

— Я боюся його. Дуже боюся…

Дивно, але на відміну від Інги, я не міг зізнатися собі у тому, що боюся цієї людини. І не тому, що бачив у собі реальні можливості протистояти йому. Просто виникало якесь таке відчуття… Ні, звісно я не вірив у міжпланетний конфлікт з флоїдами, але розуміння, що Марк з’явився не для того, щоб нас скривдити, було зі мною постійно. Не знаю чому. Інга на це лише штовхнула мене, припиняючи моє непереконливе шепотіння.

— Гаразд, бійся далі, — промовив я. — Хоча я знаю справжню причину, чому ти боїшся його. Він сильніший за тебе.

— Так він і за тебе сильніший, — заперечила вона. — А ти кажеш, що не боїшся.

Довелося пояснити, що я мав на увазі дещо інше. Інга була надто самостійною, надто розумною, досконалою, незалежною… І мені дійсно важко було уявити собі чоловіка, якому б вона підкорялася у тому традиційному розумінні, в якому підкоряється взагалі жінка чоловіку — на підставі того, що він сильніший, розумніший, стійкіший до боротьби з довколишнім світом. Ми вже не заганяємо мамонтів і не видобуваємо вогонь власноруч, але цей стереотип стосунків чоловіка і жінки так чи так зберігся досі. Інга цим не страждала. Тому що усі чоловіки були гіршими від неї, примітивнішими, абсолютно не потрібними їй, аби вижити у сучасному, також по-своєму жорстокому світі. І тепер, коли з’явився хтось дійсно досконаліший за неї, ця жінка починала боятися.

— Іди до чорта зі своєю філософією, — попросила вона. — Мені не хочеться сперечатися з тобою.

— Тут і немає про що сперечатися. Пам’ятаєш, ти казала, що боїшся закохатися? От зараз те саме. Закохатися ти можеш лише у чоловіка, якого визнаєш вищим від себе. А це для тебе смертельно, бо тоді дуже низько впаде твоє цабе.

— Вовчику, я тебе дуже прошу… Припини дискусії. І обійми мене, бо я змерзла. І подумай краще, що реально робити. Якщо мислити твоїми категоріями, коли ведмідь до печери вдирається, завалювати вхід камінням мають усі нарівні: і сильні жінки, і слабкі чоловіки. То думай. Будь такий добрий. І я також. Якщо йому серйозно стукне в голову щось зробити зі мною, то він і тебе вб’є. Хіба що схочеш йому допомагати…

— Не верзи дурниць, — попросив я.

— Ти не кинеш мене?

— Ні, не бійся. Звісно, не кину. Ми щось вигадаємо.

Інга обійняла мене за шию і притиснулася дуже близько, усім тілом. А я знову не відчув бажання. Бути слабкою — неприродний для неї стан, можливо, ще важчий, аніж якась хвороба. А як хотіти жінку, яка мучиться від хвороби?