Емісар

— Мені не потрібно ні золота, ні одягу, — голос її здригнувся і задзвенів. — Відпусти мене. Благаю… Відпусти…

— Ні, — перервав Тубілай. — Я не можу тебе відпустити. Ти належиш моєму повелителю, великому Сулейману-паші. І я не дам тобі вмерти. Не думай про це.

Їм довелося затриматись принаймні ще на день — дівчина і зараз була слабкою. Зранку Тубілай виїхав на самий горб, аби оглянути усе навколо. А коли повернувся, побачив, що вона сидить навколішки, тримаючи щось біля грудей. Це був маленький хрестик, що невідомо як залишився у неї. Побачивши ворога, Марія намагалася сховати його, та було пізно. Тубілай схопив її за руку і хрестик опинився у його долоні. Він був металевий, невеличкий — такий, що цілком міг ховатися у її маленькій руці.

— Віддай! Віддай, іроде! — закричала Марія, б’ючи його у груди, але сили залишили її і дівчина опустилася у траву.

Ці амулети невірних завжди топталися ногами і викидалися так далеко, що годі й сподіватися знайти. Він мовчки стояв над нею, чомусь не наважуючись кинути під ноги маленький шматочок металу, щоб потім стати зверху чоботом. Однаково вона цього не бачитиме. Плечі Марії здригались у плачі і вона впала обличчям додолу. А спробуй потім розшукати таке мале, втиснуте у густу притоптану траву. Нехай пробачить його Всемогутній… І Тубілай підняв руку, аби шпурнути це якнайдалі. Але вона і тепер не дивиться. Рука, що завжди була рішучою і ніколи не хибила, розгублено опустилася.

Коли Марія розплющила очі і підняла голову, він сидів поруч і мовчки простяг їй хрестик. У неї були великі очі. Такі великі, що в них могли б сховатися місяць і усі небесні зорі. Навіть сонце! І якби він не знав мови невірних, вона могла б усе пояснити йому тільки ними, не вимовляючи жодного слова. Та вольнолюбна полонянка не хотіла говорити з ним. Очі відвернула, а губ так і не розтулила. Лише теплі й легкі пальці на мить торкнулися його долоні, коли забирала цей шматок заліза, судячи з усього, надзвичайно дорогий для неї.