Убік

— Їдьмо у Де-Мойн. Оцей буклет — перше об’явлення, яке поєднує ці два місця. «Цікаво, чому саме Де- Мойн?» — подумки запитав у себе Ел.

— А ти не пригадуєш, — звернувся він до Джо, — чи був Ранситер за життя якось пов’язаний із Де-Мойном?

— Ранситер там народився, — відповів Джо. — Провів там перші п’ятнадцять років свого життя. Час від часу він згадував те місто.

— Тож тепер, після смерті, він туди повернувся. У той чи інший спосіб. — «Ранситер у Цюриху, — міркував він, — але також у Де-Мойні. У Цюриху його мозок виказує певний метаболізм: його фізичне напівживе тіло перебуває в холодильному контейнері в мораторіу- мі „Любі браття“, але, попри це, з ним не вдається вийти на зв’язок. У Де-Мойні його немає фізично, однак там, очевидно, з ним можна встановити контакт. Власне, ми вже його встановили за посередництвом цієї інструкції, принаймні односторонній — від нього до нас. А тим часом, — думав він, — наш світ занепадає, рухається у зворотному напрямку, виносячи на поверхню минулі фази дійсності. Можливо, під кінець тижня ми прокинемося і побачимо за вікном древні гуркотливі трамваї, які сунутимуть уздовж П’ятої Авеню. Trolley Dodgers»,— подумав він, запитуючи себе, що це означає. Забутий лексичний зворот, що прийшов із минулого; примарна, далека еманація у його свідомості, що тепер заступала собою актуальну реальність. Навіть від цього нечіткого усвідомлення, все ще тільки суб’єктивного, йому булоне по собі: воно стало раптом надто реальним, сутністю, про існування якої він нічого не знав ще якусь мить тому. — Trolley Dodgers, — сказав він уголос. Минуло щонайменше сто років. Але цей термін нав’язливо засів у його свідомості. Він ніяк не міг його забути.

— Звідки ви це знаєте? — запитав майстер. — Ніхто вже й не пам’ятає. Це стара назва 'Brooklyn Dodgers. — Він з підозрою зиркнув на Ела.

— Краще нам піднятися нагору, — запропонував Джо. — І впевнитися, що з ними все гаразд. Перш ніж вирушимо до Де-Мойна.

— Якщо не дістанемося туди якнайшвидше, — сказав Ел, — то поїздка може тривати день або й два. — «Бо засоби пересування деградують, — подумав він. — Від ракетних двигунів до реактивних літаків, від реактивних літаків до поршневих літальних апаратів, а потім вже такий наземний транспорт, як поїзди на паровій тязі та, врешті, запряжені кіньми вози. Однак регрес навряд чи зайде так далеко, — подумки сказав він собі. — Хоча ми вже маємо перед очима сорокарічний магнітофон із гумовими роликами й пасиками. Тож, можливо, все буде саме так».

Вони з Джо швидко підійшли до ліфта. Джо натиснув кнопку і вони чекали — обоє на межі, не мовлячи ні слова, поринувши у роздуми.

Гуркочучи, прибув ліфт. Ця гуркотнеча вирвала Ела Геммонда з задуми. Він рефлексивно розсунув металеві ґрати дверей.

І опинився перед підвішеною на тросах відкритою кабіною з відполірованою латунною фурнітурою. Одягнений у форму ліфтер із мертвим поглядом сидів на табуреті, тримаючись за ручку керування. Він байдуже окинув їх оком. Однак Ел відчув зовсім не байдужість.