Убік

— У мене таких два, — сказав Ел. — Уже два. Хто ще?

Він зміряв поглядом усіх присутніх. Шестеро інер-

ціалів підняли руки.

— У восьми з нас, — сказав він, — є те, що, гадаю, відтепер можна у певному сенсі називати грошима Ран- ситера. Ймовірно, до вечора всі гроші стануть Ранси- теровими. Або ж за два дні. У будь-якому разі гроші Ранситера увійдуть в обіг: їх прийматимуть автомати та пристрої, і ними можна буде платити.

— А може, й ні, — зауважив Дон Денні. — Чому ти так вирішив? Те, що ти називаєш грішми Ранситера... — він тицьнув пальцем у купюру, яку тримав у руках. — Чому банки мали би їх приймали? їх було випущено незаконно. Уряд їх не затверджував. Це забавки, а не гроші.

— Гаразд, — розсудливо сказав Ел. — Можливо, вони несправжні, можливо, банки їх не приймуть, однак питання не в цьому.

— Питання у тому, — мовила Пет Конлі, — в чому полягає цей другий процес, що означають такі об’явлення Ранситера?

— Саме в цьому він і полягає, — кивнув Дон Денні. — Ці об’явлення Ранситера і є другим процесом, паралельним занепадові. Деякі монети застарівають, на інших проявляється портрет чи бюст Ранситера. Знаєте, що я думаю? Я думаю, що ці процеси йдуть у протилежних напрямках. Один — це відхід, так би мовити. Відмирання. Це перший процес. Другий процес — це виникнення, але виникнення того, чого раніше не існувало.

— Здійснення бажань, — тихо промовила Еді Дорн.

— Пробач, не розумію, — сказав Ел.

— Можливо, це те, чого хотів Ранситер, — сказала Еді. — Аби його портрет був на платіжних засобах, на всіх наших грошах, включно з металевими монетами. Це ж грандіозно.

— Тоді як бути з коробками сірників? — запитав Тито Апостос.

— Мабуть, — погодилася Еді, — це значно менш грандіозно.

— Наша компанія вже рекламується на коробках сірників, — зауважив Дон Денні. — І на телебаченні, а також в газетах і журналах. Ну і надсилаючи людям нікому не потрібні листи поштою. Цим займається ря-відділ. Загалом Ранситеру було начхати на цю складову його бізнесу, і він вже точно не переймався коробками сірників. Якби все це було якоюсь матеріалізацією його бажань, то обличчя Ранситера з’явилося б швидше у телевізорі, ніж на грошах чи коробках сірників.

— А, може, його й справді показують по телевізору? — запитав Ел.

— Саме так, — погодилася Пет Конлі. — Цього ми ще не перевіряли. Ні в кого не було часу дивитися телевізор.

— Семмі, — сказав Ел, повертаючи йому пятдеся- тицентову монету, — ввімкни телевізор.

— Не впевнена, чи хочу це бачити, — сказала Еді, коли Семмі Мундо опустив монетку в отвір й почав крутити перемикачі, щоб налаштувати трансляцію.

Двері кімнати відчинилися. Перед ними стояв Джо Чип, й Ел одразу помітив вираз його обличчя.

— Вимкни телевізор,— мовив Ел і звівся на ноги. Всі присутні спостерігали, як він підходив до Джо.

— Джо, що трапилося? — запитав він. Тоді почекав якусь мить, але Чип не відповідав. — У чому річ?