Вибрані твори. Том III

Білтон (заступаючи дорогу). Але не беріть нічого палахкого, сер.

Леді Брітомарт. Що ви хочете сказати? Ви натякаєте на мене?

Білтон (байдуже). Ні, добродійко. Але у містера Андершафта в кишені сірники того джентльмена.

Леді Брітомарт (гостро). О, пробачте! (Йде до майстерні).

Андершафт. А й справді, Білтоне, а й справді; ось вони! (Віддає Білтонові коробку сірників). Ходімо, Стівене! Ходімо, Чарлзе, візьміть з собою Сару! (Входить до майстерні. Білтон відкриває коробку й спокійно викидає сірники в пожежний чан).

Ломакс. От тобі й на! (Білтон спокійно передає йому порожню коробку). До біса нерозумно! Цілковите невігластво! (Виходить).

Сара. Чи можу я так увійти, Білтоне?

Білтон. Вам доведеться вдягнути повстяні черевики, міс, і це все. Вони там. (Вона заходить у майстерню).

Стівен (дуже серйозно до Казенса). Доллі, друже, подумайте. Подумайте, коли наважитеся. Чи вважаєте ви себе за досить практичну людину? Це колосальне підприємство, величезна відповідальність. Уся ця робота буде вам цілком незрозуміла.

Казенс. О, я думаю, це буде значно легше, ніж грецька мова.

Стівен. У кожному разі, раніш ніж я вас залишу, я хотів сказати вам таке: нехай усе те, що я казав про справедливість і несправедливість, не примусить вас поставитися з упередженням до цієї блискучої можливости влаштуватися. Я прийшов до того висновку, що це підприємство бездоганне й робить честь нашій країні. (Схвильовано). Я пишаюся своїм батьком. Я... (не маючи сил говорити, далі стискає руку Казенсові й поквапливо йде до майстерні разом з Білтоном. Барбара й Казенс, лишившися на самоті, мовчки дивляться одне на одного).

Казенс. Барбаро, я прийму цю пропозицію.

Барбара. Я так і думала!

Казенс. Ви розумієте чи ні, що я повинен був розв’язати це питання, не питаючи вашої поради? Коли б я поклав тягар цього вирішення на вас, ви рано чи пізно відчули б до мене презирство.

Барбара. Так. Я так само не хотіла, щоб ви продали свою душу заради мене, як і заради цієї спадщини.

Казенс. Мене бентежить не те, що я продав свою душу. Я надто часто продавав її, щоб це могло мене бентежити. Я продав її за звання професора. Я продав її за річний прибуток. Я продав її, щоб уникнути в’язниці, відмовившися платити податок на шибениці, несправедливі війни й багато дечого, що я ненавиджу. Що є людське існування, коли не щоденний, щогодинний торг своєю душею заради дрібниць? Тепер я продаю її не за гроші, становище чи комфорт, а за щось реальне — за могутність.

Барбара. Ви знаєте, що не будете володіти жодною могутністю, і що батько також нею не володів?

Казенс. Я знаю. Я не прагну її задля себе одного. Я хочу дати могутність усьому світові.

Барбара. Я теж хочу дати світові могутність. Але це має бути сила духовна.

Казенс. Я думаю, що вічна сила може бути тільки духовна; ці гармати не стріляють самі собою. Я намагався збудити духовні сили, викладаючи грецьку мову. Але мертва мова й мертва цивілізація не можуть як слід вплинути на світ. Народові потрібна сила, а грецька мова для нього неприступна. А сила, що її творять тут, приступна кожному.

Барбара. Сила спрямована на те, щоб у жінок палити стріхи, вбивати синів і шматувати чоловіків!

Казенс. Якщо існує сила, що чинить добро, повинна існувати сила, що творить зло. Навіть молоко матері вигодовує як убивців, так і героїв. Цією силою, що спрямована тільки на те, щоб розривати людське тіло на шматки, ніколи не зловживали так жахливо, як силою розуму, силою уяви, силою поезії й релігії, що можуть поневолити душу людини. Коли я викладав грецьку мову, то цим я давав людям освіченим зброю проти простого люду. Тепер я хочу дати простому людові зброю проти інтеліґентів. Я люблю простий люд. Я хочу озброїти його проти адвокатів, лікарів, попів, літераторів, професорів, художників і політичних діячів, бо коли вони мають владу, це найнебезпечніші, згубливі й деспотичні дурні, негідники й брехуни. Я хочу, щоб демократія мала достатню силу, аби примусити олігархію розуму працювати для загального добра або загинути.

Барбара. Невже ж існує сила, що є вища за цю? (Вказує на набій).

Казенс. Так, існує; але ця сила може знищити вищу силу точнісінько так, як тигр може розірвати людину. А тому людина повинна насамперед підкорити собі цю силу. Я прийшов до такого висновку під час останньої війни між турками й греками. Мій кращий учень пішов битися за Елладу. Останній подарунок, що я йому зробив, був не примірник «Республіки» Платона, а револьвер і сотня Андершафтових набоїв. Кров кожного турка, що його він убив, — якщо тільки він убив хоч одного, — впаде на мою голову так само, як на голову Андершафта. Цей вчинок назавжди зв’язав мене з цим місцем. Виклик, що його кинув мені ваш батько, обеззброїв мене. Чи смію я оголосити війну війні? Смію! Повинен! Оголошу! А тепер, чи все між нами кінчилося?