Зелена миля

Дати в мене з голови здебільшого повискакували. Я міг би попросити онучку, Даніеллу, пошукати деякі в старих газетах, але який у цьому сенс? Найважливіших із них — як-от дата, коли ми підійшли до камери Делакруа й побачили мишу в нього на плечі, або ж день, коли до блока привезли Вільяма Вортона й він мало не вбив Діна Стентона, — у газетах все одно не друкували. Може, воно й на краще, продовжувати так, як я писав і дотепер; зрештою, мабуть, дати не надто важливі, якщо ви пам’ятаєте побачене й тримаєте все це в пам’яті належно впорядкованим.

Знаю, що все тоді трохи зібгалося. Коли на мій стіл нарешті лягли папери щодо ДАС Делакруа з офісу Кертіса Андерсона, я вражено побачив, що здибанку нашого кейдженського приятеля зі Старим Іскруном перенесли на ранішу дату — майже нечувана річ, навіть у ті часи, коли вам не потрібно було пересунути половину неба й усю землю, щоб стратити людину. Здається, різниця була у два дні: з двадцять сьомого жовтня перенесли на двадцять п’яте. Не ловіть мене на слові, але я знаю, що це близько до істини; пам’ятаю, як подумав, що Ту забере свою коробку з-під «Корони» навіть раніше, ніж очікував.

А от Вортон навпаки — прибув до нас пізніше очікуваної дати. По-перше, суд над ним затягнувся на довше, ніж повідомили зазвичай надійні джерела Андерсона (невдовзі ми на власних шкурах спізнали — в усьому, що стосувалося Дикого Біллі, нічого надійного бути не могло, включаючи наші перевірені часом і начебто захищені від дурнів методи контролю ув’язнених). А після того, як визнали винним (бодай щось пішло за сценарієм), його забрали в центральну лікарню Індіаноли на обстеження. На суді в нього була ціла купа буцімто-нападів, і два з них настільки важкі, що він гепнувся на підлогу, лежав, трусився, молотив повітря руками й дошки підлоги ногами. Призначений судом адвокат Вортона заявив, що він потерпає від «нападів епілепсії» і свої злочини скоїв у стані потьмареного розуму; обвинувач стверджував, що напади вдавані, це махлювання боягуза, який у відчаї хапається за все, аби врятувати своє життя. На власні очі поспостерігавши трохи за так званими «нападами епілепсії», присяжні вирішили, що це вистава. Суддя з ними погодився, але наказав провести низку обстежень перед винесенням вироку, коли вже був готовий вердикт. Бог його знає, навіщо; мабуть, звичайна людська цікавість.