Зелена миля

— Так, сер, начальнику Еджкомб, — відповів Делакруа, і усмішка в нього була тільки трішки лукавою. — Він приносити це щоразу. Розумний, чортяка, правда?

— А котушка? — не вгавав я. — Едді, от звідки ти знав, що саме її йому й треба?

— Він нашепотіти мені на вухо, що йому це потрібно, — безжурно відказав Делакруа. — Так, як нашепотіти своє ім’я.

Решті наглядачів Делакруа теж показав трюк своєї мишки… всім, окрім Персі. Для Делакруа не мало значення те, що Персі подав ідею з сигарною коробкою і приніс вату, щоб у ній намостити. Делакруа був як деякі собаки: копни їх одного разу, і вони більше ніколи тобі не довірятимуть, хоч який ти будеш із ними люб’язний.

Досі чую, як Делакруа гукає: «Гей, хлопці! Ідіть подивитися, що вміти Містер Джинґлз!» І всі вони синьоформеним натовпом сунуть туди — Брутал, Гаррі, Дін, навіть Білл Додж. Усіх побачене належним чином вразило, так само, як і мене.

Через три чи чотири дні після того, як Містер Джинґлз почав показувати трюк із котушкою, Гаррі Тервілліґер випорпав зі знаряддя для занять на дозвіллі, яке ми тримали в гамівній кімнаті, олівці «Крайола» і приніс їх Делакруа, з якоюсь зніченою, замалим не присоромленою усмішкою.

— Подумав тут, що ти можеш розфарбувати котушку в різні кольори, — сказав він. — Тоді твій маленький друг буде як циркова миша чи що.

— Циркова миша! — вигукнув Делакруа, радісно, захоплено, абсолютно щасливий на вигляд. Підозрюю, що він і був абсолютно щасливий — може, навіть уперше за все своє жалюгідне життя. — Це ж він якраз і є! Циркова миша! Коли я вибратися звідси, він зробить мене багатієм, як головного циркача! От ви побачити, так і буде.

Персі Ветмор би неодмінно сповістив Делакруа, що з «Холодної гори» він вибереться хіба що в кареті швидкої, на якій не потрібно буде вмикати ні блимавку, ні сирену. Але Гаррі був розумніший. Він просто сказав, щоб Делакруа зробив котушку якомога яскравішою і якнайшвидше, бо після вечері він олівці буде змушений забрати.

І Дел зробив її яскравою, авжеж. Коли він упорався, один край котушки був жовтий, інший — зелений, а барабан усередині палахкотів червоним, як пожежна станція. Ми призвичаїлися до того, що Делакруа трубно сурмить: «Maintenant, m’sieurs et mesdames! Le cirque présentement le mous’ amusant et amazeant![27]» Звучало воно не зовсім так, але це для того, щоб ви мали уявлення про його потофешну французьку. А потім у надрах його горла лунав той звук (думаю, так він хотів відтворити барабанний дріб), і він кидав котушку. Містер Джинґлз блискавкою кидався слідом за нею й або носом штовхав назад, або котив лапами. За оце друге ви б насправді гроші заплатили в цирку. Делакруа, його миша й барвисто розмальована котушка Містера Джинґлза були нашими головними розвагами на ту мить, коли під нашу турботу й опіку потрапив Джон Коффі, і так усе тривало деякий час. А потім у мене знову розгулявся уретрит, що ненадовго був принишк, і Вільям Вортон прибув, і почалося справжнє пекло.