Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід [UK]

Кінь Янне Неварина коротко заіржав і знову перечепився. Чоловік випростався в сідлі, роззирнувся, наче в останній раз прагнув натішитися видом Степів, та ласкавим жестом попестив румака по шиї. Потягнувся за віжками, прив’язаними до луки.

Біля нього раптово з’явився Ласкольник. Нахилився, торкнувся шиї плямистого жеребчика Янне й кивнув. Підняв свисток. Галоп! Розпорошитися!

Зламав стрій і сповільнився, хоча, здавалося, що такий маневр суперечить усьому їхньому досвіду.

Клусом!

На мить вона була впевнена, що не розчула. Мабуть, так подумали й інші, бо чаардан продовжував галопувати.

Клусом!

Вона сповільнилася, відчуваючи, як крижаний хробак на спині розпадається у вогні раптового відчаю. Значить — пора. Зараз вони розвернуть коней та почвалують назад, аби вдарити в Блискавок замість того щоб відпадати по одному в міру того, як їхні коні втрачатимуть сили. Вони не впоралися, але принаймні не обійдеться без бою.

Але несподівано, тієї ж миті, коли відстань поміж двома загонами скоротилася приблизно до двохсот ярдів, переслідувачі також затримали коней і перейшли у галоп, потім — у клус, а далі — ступом.

Ласкольник свиснув: Стояти!

Вони зупинилися. Вершники Бурі — також.

— Не зараз, доню, — командир виплюнув свисток і широко усміхнувся до неї. — Вони ще не завели нас туди, куди треба.

Розвернули коней у бік Блискавок. Якусь мить обидва загони вдивлялися один в одного, а тишу заповнювало лише хрипле кінське дихання.

— Скільки залишилося?

Спочатку вона нічого не зрозуміла, як, здається, й решта. Лише за мить, коли вона огорнула поглядом се-кохландійців, до неї дійшло, що їх начебто стало менше. Замало, навіть якщо мати на увазі тих, хто пав від стріл. Неповні триста, а має бути п’ять сотень.

Кошкодур роззирнувся навсібіч.

— А де решта, кха-даре? Заходять на нас із флангів?

— Ні. Решта або йде пішки, або добиває власних коней, — Ласкольник вже не усміхався. — Це Ґвент’ресс або ж Сіра Мережа. Я чув лише про трьох жереб’ярів, які вміють сплітати ці чари для такого великого загону.

— А я — про двох, кха-даре. І не думав, що колись побачу це на власні очі. Зрештою, навіть зараз ледве в це вірю.

У що, най йому? Які чари дозволяють коням бігти стільки миль без жодної втоми? Вона хотіла прокричати це питання, але лише зціпила зуби.

— Сіра Мережа, — додав Кошкодур. — Нібито саме так її бачать наші чародії: як сплутані сірі пасма, які зв’язують усіх коней в загоні. Якби ми тут мали мага — могли б навіть сказати, хто із них є Вузлом, а хто — жереб’яром.