Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
За кожним вікном — своя кімната, і в ній живуть люди. І для них кімната — це дім. Для всіх, крім мене. Моя кімната для мене — не дім, бо в ній живе занадто багато чужих. Людей, які мене не люблять. Яким байдуже, повернувся я до них чи ні. Проте Дім же великий. Невже в ньому не знайдеться місця для людини, яка не любить бійок? Для двох людей…
Його потішила ця думка, так ніби він зрозумів щось важливе. Ніби вгадав, у чому полягає вихід. Йому всього лише потрібна своя кімната, де не буде Спортсмена, Зануди з Плаксієм, Сіамців і всіх інших. Звісно, крім нього й Сліпого там буде жити хтось іще. І їх має бути багато. Адже всі житлові приміщення давно розподілені. Кожен закуток, де можна усамітнитися, захоплений старшими. Значить, потрібна просто спальня. Проте в спальнях живе не менше десяти людей. От якби їх було не двоє, а більше… Ну, принаймні четверо! Можна було би зайняти ту спальню, де сплять Кріль, Гачок і Пухир. Вони там тільки ночують. Помінятися з ними місцями — і нікого туди не впускати. Як було би круто!
Стрибунець зітхає. Усе це нездійсненні мрії. Навіть якщо вони зі Сліпим переберуться в напівпорожню спальню, вона однаково залишиться частиною Мотлохівні. А якщо хтось захоче до них приєднатися (наприклад, Горбач), Спортсмен цього не допустить. Місце, де сплять троє з його зграї, так само належить до Мотлохівні, як ті, котрі сплять, належать до зграї. Він, либонь, навіть їм зі Сліпим не дозволить переселитися. Що ж робити?
Через тридцять чотири дні після свого першого візиту Стрибунець знову стоїть перед дверима десятої кімнати. Поверх майки на ньому зелений светр, замість літніх кедів — черевики, замість жакетки — вельветова куртка на блискавці. Губи його ворушаться. Він читає написи. Так він намагається заспокоїтися. Стрибунець підходить до дверей упритул і тихо стукає носаком черевика. Не чекаючи на відповідь, як колись Сліпий, він відступає на крок, вдаряє п’яткою по ручці та, відчинивши двері, заходить. Напівморок і прокуреність кімнати накривають його задушливим шатром.
Таємничий, іскрометний світ старшокласників погано пахне. Кімната така ж, як і місяць тому. Час зупинився, заплутавшись у невидимій павутині, у відблисках на бокатих пляшках, захованих під ліжками, він осів на денцях нічних ваз і на крильцятах комах, пришпилених до стін аграфками. Метелики, красиві при світлі, в напівтемряві однаково чорні й подібні на крилатих тарганів. Хлопчик зачаєно дихає, приручаючи страх. Світиться зеленим акваріум, у повітрі плаває дим. Смугастий матрац — на попередньому місці.
Закутаний у плед Сивий повертає до нього сухе лице. Він у чорних окулярах, і від цього здається ще білішим.
— Ти що? — цікавиться він. — Хто тобі дозволив?
— Я прийшов запитати про Велику Силу. Можна?
Сивий морщить чоло, пригадуючи, а згадавши, усміхається:
— Сідай. Запитуй. Тільки коротко.
Стрибунець підходить до матраца, на якому сидить Сивий, опускається перед ним на підлогу. Від їхньої попередньої зустрічі він став на місяць старшим — у віці, коли швидко ростуть. Лице його печальне та серйозне, на носі золотяться порошинки ластовиння — сліди літа, котре допіру промайнуло.
Сивий курить, упускаючи з рук попіл кудись поміж складки ковдри. Матрац весь у плямах від вина. Попільнички в мереживі апельсинової шкірки. Тарілка — з підсохлим бутербродом. Усе це заспокоює Стрибунця. У речах йому ввижається щось домашнє. Він відкашлюється.
— Ця Велика Сила, — каже він несміливо, — я її більше не відчуваю. Чомусь. Може, він зіпсувався? Але я його не відкривав, чесне слово. Коли я його тільки був надягнув, щось було. А зараз — нема. Тому я прийшов.
У півтемряві насмішкувато зблискують чорні скельця окулярів.
— Сподівався, що зможеш зрушити гори? Значить, ти просто нетяма.
Хлопчик дивиться спідлоба, закусивши губу.
— Я не думав про гори. І я не нетяма. Просто тоді щось було, і я думав, що воно і є Велика Сила. А зараз нічого нема.
Сльози пощипують йому очі. Він затримує подих, щоби впоратися з ними. Сивий, мимоволі зацікавившись, знімає окуляри:
— Що ти відчував? Адже я не можу знати. Розкажи — і поговоримо.
— Це було як… руки. Не так, ніби вони раптом узяли і з’явилися, а інакше. Так, ніби їх могло б і не бути. Так, ніби руки — це необов’язково, — Стрибунець сидить навпочіпки й мотає головою, розхитуючись. — Я не можу пояснити. Так, ніби я був цілий. Я думав, що це і є Велика Сила.
— Ти був цілим? Коли вийшов звідси?
— Так, — Стрибунець піднімає голову та з надією дивиться в вишневі очі альбіноса.