Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
Трохи ошелешений таким закінченням казки, я засміявся.
— Круто. То це було прокляття — чи сам дракон?
Кінчик сигарети прокреслив у повітрі тліючий зигзаг.
— Без поняття. Знаю тільки легенду, та що на гербі в нас двоголова ящірка з ідіотським виразом обох морд.
— У тебе є герб?
— На кожній хустинці й на кожній шкарпетці, — з відразою зізнався Лорд. — Я їх гублю-гублю, а вони раз по раз знаходяться. Можу подарувати на пам’ять одного й другого в десяти екземплярах, плюс запальничку. А тепер давайте про що-небудь інше. Що там із цими нещасними придурками, які пливуть по ріці?
— Хтозна, — відповів Сфінкс. — Пливуть собі. Може, десь причалюють, а може, таки справді їх забирає Місяць. Річ же не в них, а в тій річковій воді…
— «Місячна дорога»! — охнув Табакі. — Так я і знав, що це про неї, про ріднесеньку!
Я подумки повернувся до початку казки: «той, хто встигне її випити, стане зовсім дурненьким», і вже збирався запитати, чому ж у такому разі Лорд таким не став, коли його рука застережливо стиснула мій лікоть. Майже неможливий фокус — так блискавично переміститися по вщерть забитому людьми ліжку. Стало цікаво, чи зумів він заодно заткнути ще й Шакала, чи Табакі раптом замовкнув сам, але я, звісно, не став про це запитувати.
— Відчинимо вікна? — запропонував хтось. — Млосно...
На другому кінці ліжка заворушилися, позіхаючи та прикурюючи.
— Води б іще. Закінчилася.
— Хай Куряка їде. Він не розказує.
— Куряка не доїде.
— Я пройдуся, — запропонував хтось, зіскакуючи на підлогу. — Давайте пляшки.
Задзвеніли пляшки. Я намацав ту, котра лежала під боком, впираючись мені в ребра, передав її — і відразу стало легше дихати. Виявляється, вона мені таки неабияк заважала.
— Заспівай про бузкового привида, Горбачу. Це красива пісня.
— Не той настрій. Я краще заспіваю про впійману на місці злочину.
Мене знову штовхнули та залили вином.
— Страшна річ! — прошепотів чийсь голос із приглушеним смішком.
Із потемків скорботно зазітхали.
Я обмацав мішечок на шнурку. Він був м’який, заношений і наглухо зашитий, без отворів. Усередині лежало щось гостре, воно хрупнуло під пальцями. Може, дійсно шкаралупа. Або чіпси. Власні рухи здавалися мені сповільненими, думки в замішанні плуталися. Я спробував зібрати їх у що-небудь зв’язне, але виходили тільки невиразні уривки. «Розпороти цей мішечок… подивитися… Перевірити носові хусточки Лорда… Запитати, чому він не хоче, щоби знали про Дорогу…» Водночас я розумів, що завтра навряд чи згадаю, про що думав сьогодні. Я взагалі, здається, мало що зможу згадати.
Прокинувся Лері — його голос я вирізняв навіть сп’яну — й почав розповідати історію про жахливу снігову бабу. Його знову перервали. Виявилося, про снігову бабу Лері розповідає вже не перший рік, і всі, крім мене, знають цю історію напам’ять. Лері сказав, що вони бояться. Що це наймоторошніша на світі історія, відтак не кожен спроможний її вислухати.
Потім принесли воду. Склянка зникла, тож я став чекати пущеної по колу пляшки, але хтось перевернув її, розхлюпнувши воду на ліжко, й усі закричали та попідхоплювалися. На мене впустили кілька книжок і подушку. Видобувшись з-під них, я тут же зарився назад у постіль, тому що мене засліпило яскраве світло.
Прокліпавшись та дещо оговтавшись, я знову випірнув і відразу знайшов загублену склянку. Вона валялася в складках пледа, з неї тихо спливала решточка «Хвойного». На вимикачі лежала рука Сліпого. Він єдиний не мружився та зловтішно вичікував, коли затихне спільний стогін. У другій руці він тримав три вологі пляшки, якимось чудом обвиваючи їхні шийки неможливо довгими пальцями. Нарешті збагнувши, що це саме він ходив по воду, я здивувався. Дивно якось у четвертій стояли справи з субординацією.