Філософія самотності

Добра самотність не обов’язково буде доступна тому, хто її шукає. Прикладом цього є Жан-Жак Руссо. Його книжка «Мріяння самотнього мандрівника» (1776—1778) на перший погляд дає позитивний образ самотності, але якщо поглянути прискіпливіше, виявляється, що вона значно амбівалентніша. Текст Руссо своєрідний, оскільки в ньому трапляються численні запевнення, наскільки прекрасно йому в самотності, і водночас, якщо читати між рядків (а іноді про це написано прямо), стає зрозуміло, що все якраз навпаки[366]. Руссо вважає себе вигнанцем, самотнім генієм. Перша мандрівка задає тон: «Отож я самотній у світі, без брата, без сусіда, без друга — без жодного товариства, сам-один. Тих, хто найбільш товариський і відданий, всіх як одного засуджено на вигнання від ближніх. У своїй витонченій ненависті вони шукали найгірших тортур для моєї вразливої душі і насильно порвали всі узи, що поєднували мене з ними»[367]. Текст переважно показує параноїдальні фантазії про зловмисні змови ворогів супроти нього. В «самотніх» мандрівках Руссо інші люди настільки хронічно присутні в його свідомості, що мандрівка майже втрачає свій характер самотності. У житті Руссо самотність була постійно присутньою. Як бачимо, крайньої форми вираження у Руссо набувають багато тих рис, котрі особливо притаманні самотнім — наприклад, підозрілість, егоїзм, негативне ставлення до інших людей, сприйняття себе особливішим за інших, тощо. Він мав друзів, але незмінно руйнував ці дружні стосунки. Складно не назвати Руссо паскудою, але сам він пише: «сумніваюся, чи є на світі людина, яка завдала іншим стільки болю, як я»[368].