Філософія самотності

Філософи часто виділяли самотність як щось позитивне, як привілейований простір для роздумів, в якому людина наближається до істини[325]. Декарт наголошує на тому, що йому довелося усамітнитися в сільській місцевості, далеко від міста і всіх знайомих, для того щоб мати змогу по-справжньому присвятити себе розмірковуванню[326]. У багатьох листах він згадує свою любов до самотності.

Аристотель стверджує, що найкращим життям є життя споглядальне, а його можна досвідчити в самотності. Всі чесноти повинні реалізовуватись у взаємодії з іншими людьми, але той, хто мудрий, є незалежнішим за інших і, отже, може виконувати свою роботу сам. Тоді він додає: «Напевно, краще б йому мати сподвижників, але все-таки він найбільш самодостатній»[327]. Споглядальне життя можна прожити в самотності, хоча це не обов’язкова умова.

За доби Середньовіччя самотність загально тематизували в релігійному контексті як простір, де людина має можливість наблизитися до Бога[328]. Доволі мало було роздумів над самотністю як проблемою. Чи радше так: самотність становила проблему настільки, наскільки людині бракувало зв’язку з Богом[329]. Але в самотності, у почутті покинутості людина стає настільки душевно роз’ятрена, що знову прагне відкритися Богові.

У час Відродження набула поширення думка, що вчені повинні займатися своєю справою, перебуваючи в самотності. Ймовірно, Петрарка був першим, хто написав цілу книжку про самотність «De vita solitaria» (1346—1356)[330]. Праця починається з завваження, що всі духовні люди повинні шукати самотності, прагнучи піти далеко від міст і людей, котрі там мешкають. Самот­ність звільняє від вимог, поставлених іншими, і дає можливість самому вибирати, як жити. Проте в такому стані для товариства потрібні книжки: «Ізоляція без книжок — це вигнання, в’язниця і тортури»[331]. Самот­ність сама по собі не може гарантувати душевний спокій, якого прагне людина, оскільки для такого стану потрібен ще ясний розум. Петрарка також підкреслює, що самотність поєднується з дружбою, і він волів би залишитися без самотності, ніж без друга.

За словами Монтеня, «ціль самотнього життя зав­жди одна й та ж, а саме — жити вільніше і більш невимушено»[332]. Він каже, що добра самотність, в принципі, може бути досягнута будь-де — і посеред міста чи двору, але найкраще для цього бути наодинці. Монтень каже, що самотність краще пасує старості, ніж молодості, і що, проживши таку велику частину життя задля інших, людина заслуговує присвятити останню частину свого життя собі[333]. Він також підкреслює, що цей стан ставить вимогу перед особою, тому що «ми повинні присвятити себе пошукові вдоволення у нас самих»[334]. Не слід використовувати цей час на справи, спрямовані на досягнення слави і хвали, бо в такому випадку людина ще занадто прив’язана до того, що перебуває поза її межами. «Не турбуйся про те, що світ говорить про тебе, а постарайся навчитися розмовляти з самим собою. Заглибся у себе, але спершу підготуйся до того, щоб прийняти себе. Це безумство — довіряти собі власне життя, якщо ти не владний над собою. Людина може зазнати невдачі як у самотності, так і в стосунку з іншими людьми»[335]. Потрібно виробляти здатність керувати своїми почуттями і думками[336].