Парфуми

Накинувши на плечі попону, Гренуй виповз зі штольні. Надворі був ранок, пізній ранок кінця лютого. Сонце світило. Земля пахла вологим каменем, мохом і водою. Вітер уже доносив звідкілясь легкий аромат анемон. Він присів на землю біля входу в печеру, гріючись на сонці і вдихаючи свіже вранішнє повітря, Він і досі здригався, згадуючи туман, від якого втік, а тоді здригнувся від блаженного тепла, що розливалося по спині. Добре усе-таки, що цей зовнішній світ ще існував, нехай навіть як мета втечі. Було б жахливо, вилізши з тунелю, не знайти ніякого світу! Ні світла, ні запахів — тільки цей жахливий сморід, усередині, іззовні, повсюди...

Шок поступово минав. Слабшали лабета страху, і Гренуй став почувати себе впевненіше. Ополудні до нього повернулася звична холоднокровність. Приклавши вказівний і середній пальці лівої руки до носа, він вдихав крізь них вологе, присмачене анемонами весняне повітря. Потім приклав до носа долоню, принюхався. Він відчув тільки тепло руки, і більше нічого. Тоді він закачав обшарпаний рукав своєї сорочки, уткнувся носом у згин ліктя. Він знав, що в цьому місці всі люди могли себе понюхати. Проте він не відчув нічого. Так само нічого не відчув він під пахвами, на ногах, нічого на статевому органі, до якого нахилився як тільки міг. Це було дивовижно! Він, Гренуй, що міг за кілька миль відчути запах будь-кого, не годен був понюхати власний статевий орган на відстані долоні! Незважаючи на це, він не удався у паніку, а спокійно поміркувавши, заспокоїв себе такими словами: «Річ не в тім, що я не пахну, бо пахне все. Річ, мабуть, у тому, що я не відчуваю, як я пахну, бо від самого народження день у день нюхав себе, і мій ніс просто не сприймає мого власного запаху. Якби я міг відокремити від себе свій запах чи бодай частину його, трохи відвикнути і через деякий час повернутися до нього, то напевне зміг би відчути свій запах, а отже — себе».

Він зняв із себе попону і одежу, точніше те, що лишилося від одежі, познімав це дрантя, це лахміття. Цілих сім років висіло воно на його тілі. Воно мало бути наскрізь просякнуте його запахом. Поскидавши все на купу перед входом до печери, він пішов собі геть. І тоді вперше за сім років знову піднявся на верхів'я гори. Там він став на те саме місце, де стояв у день прибуття, повернувся носом на захід і дозволив вітрові обвівати своє оголене тіло. У нього був намір так провітритися, так накачати себе західним вітром, — тобто, запахом моря і вологих лук, — щоб цей вітер пересилив запах його власного тіла, і тоді легко буде виявити різницю поміж ним, Гренуєм, і його одягом, який він зможе спокійно понюхати. А щоб якомога менше вдихати свій власний запах, він нахилився вперед, як тільки міг витягнув шию проти вітру, а руки відвів назад. Він нагадував плавця, що ось-ось стрибне у воду.