Cеред таємниць і чудес
- Автор: Рубакин Николай Александрович
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦK ЛKCMУ «Молодь»
- Переводчик: Л. К. Кулініченко
- Жанр: Прочая религиозная литература
Электронная книга - «Cеред таємниць і чудес». Краткое содержание книги:
Усе своє життя письменник присвятив справі народної освіти.
Палко пропагуючи знання серед мас, М.О.Рубакін створює енциклопедичну тритомну працю «Серед книг», що охоплює найрізноманітніші галузі знань.
У книзі «Серед таємниць і чудес» талановитий популяризатор наукових знань захоплююче розповідає про загадкові, таємничі явища природи, які марновірні люди довгий час вважали надприродними, чудесними. Церковники, намагаючись укріпити віру в бога, підтримували цю хибну думку, а нерідко і самі творили «чудеса».
Чимало безглуздих вірувань у різні релігійні вигадки, «чудеса» є і тепер.
Книга М.О.Рубакіна зриває ореол святості з подібних «чудес», показує, як наука крок за кроком розкриває всі таємниці природи, не лишаючи місця для сліпої віри — релігії.
Таке саме буває на кожному кроці з кожним із нас. Усі ми раз у раз доповнюємо все, що бачимо. Дехто доповнює більше, дехто менше, один так, другий інакше. Але без доповнення рідко коли обходиться. Іноді за доповненнями не можна розглядіти те, що було насправді. Саме це і сталося з тими, хто колись слухав статую Мемнона, що співала. З цієї статуї чути було якийсь звук. Який саме? Звук був не зовсім ясний, і в усякому разі важко було розібрати, на що він схожий. Тому кожен, хто чув цей звук, сприймав його не таким, яким він був насправді, а робив до нього свої різноманітні доповнення. Одному здавалося, що це стогін. Другому — дзвін. Третьому — ніби лускається струна. Словом, до того, що було чути, кожен робив свої власні доповнення. І робив їх зовсім не навмисно, а нерідко сам того не усвідомлюючи.
Бачачи перед собою щось не зовсім ясне, людина не може не робити своїх доповнень. Ці доповнення самі собою з’являються, оживають у голові. А коли вони ожили, людина мовби бачить їх на власні очі.
Ось, наприклад, такий випадок. На одному кораблі був кульгавий кок. Під час плавання кок помер. За морським звичаєм, його зашили в парусину, прив’язали до ніг гарматне ядро і кинули у воду. Минуло кілька днів. Серед матросів пішли чутки, що «душа» кока десь ходить поблизу. Як відомо, марновірні люди іноді говорять так про кожну померлу людину. Певна річ, для тих, хто вірить у ці чутки, вони страшні, а страх має великі очі. Одного разу пішла по кораблю чутка, що мертвий кок іде по хвилях позаду корабля. Матроси кинулись на щогли, щоб подивитися: невже це правда? Глянули вдалину і бачать: справді, за кораблем шкутильгає кок. Він іде прямо по воді і все шкандибає, все шкандибає. Матроси висипали на палубу. І всі бачать: іде мертвий кок по воді. І ходу його пізнали, тому що він кульгав якось особливо, бо одна його нога була коротшою за другу. Корабель іде швидко, а мертвий кок ще швидше. Ось він уже наздоганяє корабель. Матроси жахнулися, всі на нього дивляться і всі його бачать. Безперечно, це він. Його голова, його матроська одежа. Нарешті, кок підійшов досить близько до корабля.
І що ж виявилось?
Це був не кок і навіть зовсім не людина, а звичайнісінький плавучий уламок старого корабля, що зазнав катастрофи.
Але чому ж у такому разі матросам здалося, що то кок? І чому ж так обманулася не одна якась ляклива людина, а всі матроси й офіцери, що були на кораблі? Ось у цьому саме і полягає найцікавіше. Всі так обманулися, бо бачили не тільки те, що було в них перед очима. Перед їхніми очима був уламок щогли, який гойдався на воді. До цього вони додали те, що було в них у голові. А там був образ недавно померлого кока. Він стояв у пам’яті кожного немов живий. Саме його і нагадав плавучий уламок корабля. А коли образ кока пригадався, він і доповнив собою те, що було видно. І це вийшло само собою і до того ж так, що жодна людина не могла відокремити те, що в неї перед очима, від того, що в неї в голові,— іншими словами, відокремити те, що було, від того, що вдавалось. Усім матросам на кораблі здавалося, що вони справді бачать привид. Ніхто з них не мав у цьому сумніву: адже вони його бачили, причому бачили па власні очі. І всі матроси були здоровими людьми, зовсім не божевільними. Ну а коли б хвилі понесли уламок кудись від корабля? Ну, а коли б ніхто не роздивився, що це таке? Зрозуміло, тоді в матросів так би і лишилась тверда віра в те, що вони бачили привид. І тоді б вони сказали: «Ми бачили душу померлого. Виходить, і справді душа відокремлюється од тіла і може блукати по світу». Хто б їх тоді переконав, що це помилка?
Так і виникло серед усіх народів безліч розповідей про видіння і привиди. Траплялось, що люди вважали звірів за бісів, хмари за бісів, хмари за ангелів. Так само з’являлися до людей «святоугодники», «божа мати». Подібних розповідей багато ходить серед віруючих. І ось що дуже цікаво: кожен віруючий бачить неодмінно своїх власних богів і своїх власних святих, тобто тих, у яких вірить і які в нього в голові і в пам’яті.