Реальна загроза

Незабаром я помітив, що двоє людей у цивільному ненав’язливо супроводжують мене, а вгорі повільно пливе флаєр — на вигляд найзвичайнісінький, пасажирський. З’ясувавши для себе ситуацію, я повернувся й пішов назад. При моєму наближенні до воріт хвіртка розчинилась, і охоронець пропустив мене у двір.

— Я можу скористатися флаєром? — запитав я.

— Звичайно, містере Шнайдере, — відповів він. — Машина з водієм у вашому повному розпорядженні.

— Я пілот і сам умію літати.

— Ви не маєте місцевих прав, сер, — заперечив охоронець. — Але водій відвезе вас, куди забажаєте… За винятком, зрозуміло, деяких режимних об’єктів.

Як я й побоювався, до таких об’єктів належав і острів, де перебували члени команди нашого корабля, отож зустріч з Елі відкладалася на невизначений термін. Засмучений цією новиною, я повернувся до будинку і запропонував Ліні з Яною разом прогулятися містом.

Ліна радо пристала на мою пропозицію, а сестра відповіла, що сьогодні зранку, коли ми ще ніжилися в ліжку, вона вже побувала на екскурсії.

— Дуже симпатичне місто, — сказала Яна. — Особливо рекомендую набережну Світ-Лейк. Тут зовсім недалеко — вниз по алеї й направо… І до речі, Алексе, — додала вона. — Раджу взяти окуляри й одягнутись у щось цивільне, бо ериданського форма привертатиме зайву увагу. До того ж наші з тобою фотки розмістили в усіх новинах, тебе миттю впізнають. Чіплятися ніхто не стане, але витріщатимуться всю дорогу. Я пересвідчилась у цьому на власній шкурі — не надто приємне відчуття.

Я дослухався сестриної поради, одягнув простенькі сині штани й картату сорочку, напнув сонцезахисні окуляри, заодно прихопив кредитну карточку, яку ще вчора отримав від дворецького, і разом з Ліною подався на прогулянку. День ми провели досить приємно, пішки блукали велелюдними вулицями та майданами, оглядали тутешні визначні місця, кілька разів перетнули Світ-Лейк-Сіті з одного кінця в інший на громадському транспорті, пообідали в затишному ресторанчику на набережній озера. Всюди за нами ходила охорона, але то були гарно вишколені хлопці, що добре знали свою справу, тому їхня присутність не впадала у вічі, і невдовзі навіть ми перестали їх помічати.

Під час прогулянки я уважно придивлявся до людей, стежив за їхньою поведінкою, намагався відчути атмосферу, що панувала в суспільстві. Сам не знаю, що я розраховував знайти; можливо, якісь ознаки зацькованості, пригніченості, страху… Але нічого схожого не було. Люди були звичайними людьми, зі своїми клопотами, радощами й печалями. Вони трималися вільно й розкуто, дивились на світ відкрито й безбоязно. Не здригалися від звуків поліційної сирени, не сахались, коли на їхньому шляху зустрічалися військові. І взагалі, все, що я бачив, ніяк не відповідало моїм уявленням про диктатуру…

Ближче до вечора Ліна сказала мені:

— Сашко, а ти помітив одну дивину в тутешніх мешканців?

— Що жінок більше, ніж чоловіків? — спробував угадати я. — Так це ніяка не дивина. На Ютланді існує полігамія, і відповідно плануються сім’ї. На одного хлопчика народжується в середньому по дві дівчинки.