Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
В таких умовах годі було працювати, і Петро подався на село. В тім селі він жив ще змалечку, коли там служив його батько. Отабориться зручніш усього було в учителя, колишнього товариша по гімназії, але той був надто балакучий; тому-то Петро вибрав стару бабусю, що дитиною доглядала його.
Бабуся, порадившись із своїм чоловіком, сивою людиною, котра завше лагідно посміхалася, найняла йому чисту хату, обіцяла годувати його борщиком з салом та вареничками з сметанкою.
Зворушений такими перспективами, Петро почав упорядковувати книжки — рго* соціалізм на столі праворуч, а сопіга** — ліворуч.
Скінчивши, він одійшов трохи від столу та подивився на до ладу складені й підрівняні книжечки. Потер руки від утіхи, бо приємна була свідомість, що він береться не за абияку працю, що наслідки цієї праці дадуть йому певний світогляд, а в той же мент почувалась і сила та енергія, навіть бажання якоїсь боротьби.
Темніло. Червоні рушники та паперові різнобарвні квітки, що щедро вкривали стіну та стелю, низка богів різнрго розміру та кольору, яка тяглась від одного кута до другого без перерви, яскраві візерунки на біленькій пічці,— оддавали свої фарби на поталу вечірньому присмеркові.
Крізь щілинки в вікнах просочувалась свіжість недалекої ночі та робила повітря чистенької хати повним бадьорості й легкості.
Поки Петро пив молоко з великого глечика, ніч прийшла із степів, що розкинулись навколо села, і принесла з собою їх стародавню волю, спокій та мовчазність. Роджена потужними степами, вона без жахання продиралась крізь одчинені двері, крізь шибки вікон у кожну хатину та синім туманом розлягалась по підлозі.
Петро натягнув кашкета на св.оє непокірне кучеряве волосся й вийшов на подвір’я. Тихо шамотіли сонні дерева,
* За (лат.). — Ред.
** Проти (лат.). — Ред.
інколи рохкав неспокійний кабанець, пораючись у хліві. Гарба, залишена серед двору, почорніла і здавалась чудернацькою, незрозумілою машиною.
— Мабуть, годинку на завтра Бог пошле, — казала бабуся, спиняючись на порозі.— Ач як Волосожар1 виграває.
Вона позіхнула, байдуже перехрестила рота і зникла в сінях.
Петро глянув на небо. Воно було вигаптуване золотом зір. Глибоке, поважне, спокійне.
Він захвилювався. Але хвилювання було радісне, подібне до того, яке почуває людина, коли їй дають нагороду за доброчинність.
«Гарно як, велично»,— подумав він.
Згодом додав собі:
«Правда, трохи душить ця величність... в порівнянні з нею сам здаєшся комашкою». Але приємно навіть те, що ти комаха, а не безглузда каменюка.
Вийшов за хвірточку і поплентався вулицею. Десь брехав собака, хтось співав, відкілясь долітав сміх. Ось щось важке й уперте плигнуло в повітря, розколихало його й розлилось над селом. Ще... ще... То мідний дзвін сповіщав про час.
Петро дійшов до школи, збудованої проти церкви. Зійшов на ганок, далі — в сіни. Почувся йому гомін людей.
— Е, кепська справа! Мабуть, Оленко не один... краще зайду іншим разом.
Дуже не хотілось йому встрявати між люди та розмовляти, коли ніч кликала до мовчання та спокою.
Але дверина з кімнати трохи відчинилась, і з-за неї гукнуло:
— Хто там вештається?
Петро впізнав Олельків голос. Треба було признаватись.
— Це я, Петро Зубченко... не забув ще?
— Хто? Петро? Невже? Звідкіль?
Через хвилину Олелько тягнув його за рукав блузки в кімнату. Петро опинався, бубонів про те, що в кімнаті багато людей, що він чужий їм.
— Ось! — кричав Олелько. — Мій приятель Петро Зуб-ченко. Колись у гімназії разом кидали крейдою в учителів. Тепер студент. Завтра роздивитесь на нього, бо тепер нічогісінько не видно.
Петро визнав за потрібне вклонитись.
— А це, — звернувся Олелько до Петра, показуючи рукою на темряву кімнати, — це наш артистичний гурток. Тільки що скінчили репетицію. Сідай де-небудь.
В хаті було зовсім поночі. Вікна її виходили у садок, і дерева важкою заслоною затулили її від синяви ночі.
Петро проліз між переплутаними ногами й сів на перший вільний стілець.
— Співати ще треба,— сказав хтось густим басом.
Петро подивився в той бік, звідкіль виринув голос, але
не побачив нічого, крім темряви, йому зробилось чудно й приємно. Мовби усі присутні зіллялись воєдино, і той бас, що тільки що зробив пропозицію, належить трохи і йому, Петрові.