Забуте вбивство

Я певна, вона влаштовує йому пекельні сцени, сказала вона собі.

А вголос продовжувала розмову.

— Шукати дім — робота вкрай невдячна, — сказала вона. — Описи агентів із продажу нерухомого майже завжди обіцяють справжнє диво — а коли ти опиняєшся там, то не віриш своїм очам.

— Ви хочете оселитися в цій місцевості?

— Це одна з тих місцевостей, про які ми думали. Адже тут поблизу Адріанів мур. Джайлз завжди був зачарований Адріановим муром. Річ у тому — вам це може здатися дивним — але нам насправді однаково, де оселитися в Англії. Я прожила все життя в Новій Зеландії й не маю тут ніяких зв'язків. А Джайлза забирали різні тітки на всі вакації, тож він ні до чого тут особливо не прив'язався. Єдине, чого ми не хочемо — це жити поблизу від Лондона. Ми хочемо оселитися у справжній сільській місцевості.

Ерскін усміхнувся.

— Тут ви, напевно, повсюди знайдете справжню сільську місцевість. От ми, наприклад, живемо в цілковитому усамітненні. Сусідів у нас мало, а відстані між нашими оселями досить великі.

Ґвенді здалося, вона відчула потаємний смуток у цьому приємному голосі. Перед нею зненацька промайнула картина усамітненого життя — коротких і похмурих зимових днів, коли вітер свистить у комині, штори опущені, і він перебуває сам-один у товаристві цієї жінки з голодними, нещасними очима — а сусідів мало, й усі вони далеко.

Потім це видіння зблякло. Перед її поглядом знову було літо із заскленими дверима, відчиненими в сад, із пахощами троянд та звуками літа, що проникали в дім.

— Це старий будинок, еге ж? — запитала вона.

Ерскін кивнув головою.

— Доба королеви Анни. Моя родина жила тут протягом майже трьохсот років.

— У вас гарний дім. Ви, певно, пишаєтеся ним.

— Він уже досить занедбаний. Високі податки не дозволяють підтримувати садибу в пристойному стані. Але тепер, коли наші діти пішли у світ, нам стало жити значно легше.

— А у вас багато дітей?

— Двоє хлопців. Один служить у війську. А другий щойно закінчив Оксфорд. Він працюватиме у видавництві.

Його погляд ковзнув до полиці над каміном, і Ґвенда теж подивилася туди. Там стояла фотографія двох хлопців — десь років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, знята кілька років тому, як їй здалося. У погляді батька вона розгледіла гордість і любов.

— Вони хороші хлопці, — промовив він. — Хоч це й кажу я, їхній батько.

— Вони й справді дуже гарні, — сказала Ґвенда.

— Так, — підтвердив Ерскін. — Думаю, це варто робити — справді варто. Іти на жертви задля своїх дітей, — сказав він, прочитавши запитання в погляді Ґвенди.

— Я думаю, іноді доводиться віддавати їм дуже багато, — сказала Ґвенда.

— Дуже багато, справді..

Вона знову відчула потаємний смуток у його голосі, але тут утрутилася місіс Ерскін і сказала своїм глибоким, авторитетним голосом:

— А ви справді хочете купити собі дім у цій частині світу? Боюся, я не чула, аби тут поблизу продавалося щось пристойне.