Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

Довго я думав, довго гриз олівця і нарешті написав. От що в мене вийшло:

Пригоди

1. Наловив риби і з’їв.

Неприємності

1. Обпікся на сонці.

2. Загнав під ніготь скабку.

3. Загубив гачка (одного з кращих).

4. З’їв півторби харчів.

5. Втекли майже всі черв’яки.

6. Протікає каструля, і я не знаю, в чому юшку варитиму (хоч у жмені вари).

Як бачиш, пригод одна і та манюня, як той пічкурик. А неприємностей аж шість, і всі здоровенні, як акули.

Все оце я писав, ліктем притискаючи зошит до коліна і чвиркаючи собі над вухом ліхтариком, бо вогнище вже догоріло, а розпалювати знов мені не хотілося (тільки не думай, ніби через те, що по хмиз треба було йти у темнющі непривітні зарості!).

Ліхтарик у мене, ти ж знаєш, «динамічеський», вічний, ніяких батарейок не треба. Але оте чвиркання… Чвиркаєш — є світло. Не чвиркаєш — нема світла. Або чвиркай і пиши. Або не чвиркай і не пиши. Я чвиркав. Півгодини після того мені у вусі гуло. І рука задерев’яніла, наче я ліктем об край столу стукнувся.

Написав я і думав, що все — день скінчився і більше нічого не буде, ніяких подій.

Спати мені не хочеться — вдень виспався. Вийшов я з куреня, сів на березі, охопивши руками коліна, і думки різні в голові снуються: про село, про школу, про тебе (що це ти там зараз поробляєш,— спиш уже, мабуть)…

Ріжок місяця з-за хмари виткнувся,— мов шабля козацька,— висвітлив плесо срібним присмерком.

Невидимі качки просвистіли-прошуміли крильми над головою, і тихо. Вітру нема, і навіть завжди шурхотливі очерети мовчать, не шепочуться між собою. Я дивлюсь собі на воду і думаю.