Чотири сезони

Якби я ніколи не знав Енді, то так би і вчинив. Але я все думав про нього, згадував, як усі ці роки він терпляче дзьобав скельним молотком бетон, аби втекти на волю. Я думав про це, і мені стало соромно, і я знову полишив свій задум. О, ви можете сказати, що в нього було більше причин жити на волі, ніж у мене, — він мав нові документи й багато грошей. Але, знаєте, це не зовсім правда. Тому що він точно не знав, що нові документи досі його чекають, а без нових документів гроші були б за межею досяжності. Ні, єдине, що йому було потрібно, — стати вільним, і якби я викинув псу під хвіст усе, що мав, то це було б наче плюнути в лице всьому, над чим він так важко трудився, щоб повернути собі свободу.

Тож я вирішив, що у свій вільний час автостопом їздитиму в маленьке містечко Бакстон. Було це на початку квітня сімдесят сьомого. З полів щойно почав сходити сніг, повітря потеплішало, бейсбольні команди вже зліталися на північ, щоб розпочинати новий сезон єдиної у світі гри, яку, я певен, схвалює Господь Бог. Коли я вирушав у ці поїздки, у кишені завжди лежав компас «Сильва».

«У містечку Бакстон є велика сіножать, — розказував мені Енді. — А на північному краю цієї сіножаті є кам’яна стіна, така, як у вірші Роберта Фроста. І десь біля підніжжя тієї стіни лежить камінь, що на сінокосі в штаті Мен здається геть недоречним».

Дурна робота, скажете ви. Скільки сіножатей може бути в сільському містечку, такому як Бакстон? П’ятдесят? Сотня? На власному досвіді я переконався, що навіть більше, якщо додати до цього поля, які тепер обробляють, а раніше, коли Енді посадили, на них могла рости трава під сіно. Та якби я й знайшов потрібне, то міг і не зрозуміти, що це воно. Був би не помітив того чорного шмату вулканічного скла або (що найімовірніше) Енді поклав його в кишеню і забрав із собою.

Тому я з вами згоден. Дурне діло, сумніву нема. Ба гірше — небезпечне для того, хто вийшов під чесне слово, бо на деяких полях стояли таблички з чітким попередженням «НЕ ЗАХОДИТИ». А, як я вже казав, якщо ти щось хоч трохи порушиш, тебе з превеликим задоволенням запхають назад у буцегарню. Дурне діло… так само, як двадцять вісім років дзьобати монолітну бетонну стіну. А коли ти вже не добувач, який усім усе може дістати, а просто старий пакувальник, то приємно мати хобі, яке допоможе призабути ненадовго про таке нове життя. Моїм хобі було шукати каменюку Енді.

Тож я їхав автостопом у Бакстон, а там уже гуляв уздовж доріг. Слухав пташині співи, дзвінкі весняні потічки у дренажних каналах, розглядав пляшки, що проступили під талим снігом (на жаль, то вже був непотріб, який неможливо здати, — відколи я загримів у кутузку, у світі буйним цвітом розквітло марнотратство). І шукав сіножатей.