Чорний дім

— Нічого мені не здалося, — заперечує Джек.

— Ой, ну я тебе прошу.

— Можливо, лишень на мить мені й здалося, що це Ґульд, проте…

— Ні, ні, ні. Навіть не намагайся. Твій голос тебе виказує. У кожному слові незначне, млосне ухиляння; це так жалюгідно. Ми їдемо назад, до Норвей Веллі, чи сидітимемо тут і слухатимемо твою брехню. Я хочу тобі дещо розповісти дорогою додому.

Він тримає диск.

— Полегшимо твої страждання. Наш курець марихуани дав це мені — «Брудна сперма» виконують стару пісню групи «Сюпрімс». Особисто я ненавиджу такі речі, але для Вісконсинського Щура це просто скарб. Увімкни сьомий трек.

Піаніст уже звучить зовсім не схоже на Ґлена Ґульда, здається, музика уповільнилася. Джек і сам хоче полегшити свої страждання і ставить диск у щілину під радіо. Він натискає кнопку, тоді ще одну. Божевільно швидкий темп, верескливий крик навіжених, що вибухнув із колонок, піддає несамовитим тортурам. Джека хвилею відкидає назад на спинку сидіння.

— О Боже, Генрі, — каже він і простягає руку, щоб скрутити звук.

— Не чіпай, прошу, — каже Генрі. — Якщо ця гидота не змушує твої вуха проливати кров, то вона не виправдовує себе.

«Вухами», як відомо Джеку, у джазі називають здатність чути — розповсюдження в повітрі того, що відбувається в музиці. Музикант із хорошими вухами запам’ятовує пісні та аранжування, які його просять зіграти, підбирає або навіть знає гармонію мелодії, що лежить в основі теми, уважно стежить за тим, що виконують колеги-музиканти, і приєднується до них. Незалежно від того, чи він розуміється на нотах, записаних на нотному стані, чи ні, музикант із чудовими вухами вивчає мелодію і аранжування відразу, щойно почує, вловлює гармонічні нюанси завдяки бездоганній інтуїції і тут же впізнає ноти й тональності клаксонів таксі, дзенькоту ліфта, нявчання котів. Такі люди живуть у світі, розрізняючи індивідуальні особливості звуків, і Генрі Лайден — один із них. Джек вважає, що Генрі має вуха Олімпійського бога.

Вуха Генрі допомогли йому розкрити один із найбільших секретів Джека — роль його матері, Лілі Кавано-Сойєр, відому як Лілі Кавано, і він єдиний, хто про це дізнався. Невдовзі після того, як Дейл їх познайомив, між Джеком і Генрі Лайденом несподівано для обох зав’язались невимушені дружні стосунки. Вони згладжували самотність один одного, проводили два-три вечори на тиждень, вечеряючи, слухаючи музику і розмовляючи про будь-що, що спадало на думку, а поговорити їм було про що. Джек їхав до ексцентричного дому Генрі або забирав Генрі з роботи й підвозив додому. Після шести-семи місяців їхнього знайомства Джек запропонував, що міг би читати вголос книжки, які подобалися обом. Генрі відповів: «Айві-дайві, друже, яка чудова ідея. Як щодо того, щоб розпочати з неперевершених детективів?» Вони розпочали з Честера Хаймса і Чарльза Віллфорда, тоді змінили тему й перейшли на серію сучасних романів, насолоджувались творами С. Дж. Перелмана і Джеймсона Тербера, сміливо наважились брати штурмом Форд Медокс Форда і Володимира Набокова. (Ще десь відклали Марселя Пруста, оскільки вважали, що Пруст може зачекати; на даний момент вони планують узятися за «Похмурий дім».)