Чорний дім

Джек куштує два-три шматочки омлету, перш ніж відчуває специфічний смак у роті, який відвертає його від жахливої несправедливості стосовно Міллі Кабі. Дивний смак нагадує напівспалене сміття. Він випльовує їжу з рота й бачить грудку кашоподібних сирих пожованих овочів. Решта його сніданку вже не здається такою апетитною. Він не приготував омлет — він зруйнував його.

Похнюпивши голову, зітхає. Його трясе, неначе все тіло пронизане електричними дротами, які, розсипаючи іскри, підпалюють горло, легені, усі органи, що несподівано починають пульсувати. Він думає: «Опопанакс. Я втрачаю розум. Тут і зараз. Забудьте, що я це сказав. Лютий опопанакс упіймав мене своїми лапами, страшенний опопанакс тряс мене опопанакськими руками і хотів вкинути мене в турбулентну річку Опопанакс, у якій я мав би зустрітися зі своїм опопанаксом».

— Що зі мною? — каже він уголос. Різкість у голосі лякає його.

Опопанакські сльози течуть із його опопанакських очей; позіхаючи, він підводиться зі свого опопанаксу, викидає зіпсовану їжу в сміттник, миє тарілку й вирішує, що настав час, чорт забирай, усе тут прояснити. Опопанакс, не опопанаксь мене. Усі припускаються помилок. Джек дивиться на двері холодильника, намагаючись пригадати, чи там іще залишились одне-два яйця. Звичайно, що так: повний лоток яєць, десь дев’ять чи десять, — закладений майже весь ряд западин для яєць згори на дверях холодильника. Він не міг їх усі застосувати, це не в його правилах.

Джек береться пальцями за край дверей холодильника. Абсолютно несподівано бачить світло, що відбивається від лисої голови чорношкірого чоловіка.

Не ти.

Особи, до якої це адресовано, немає; та й узагалі, чи можна назвати особою того, кому це адресується.

Ні, ні, не ти.

Двері відчиняються під натиском його пальців; світло холодильника освітлює заповнені полиці. Джек Сойєр дивиться на лоток із-під яєць. Виявляється, він порожній. Ближче придивившись, у круглій заглибині скраю першого ряду бачить маленький, схожий на яйце об’єкт, що має ніжно-блідий відтінок блакитного кольору: ностальгічного приємного блакитного. Цілком можливо, що це забарвлення синього літнього неба, за яким він спостерігав, коли, будучи маленьким хлопчиком, лежав рано-вранці на чверті акра трави за красивим житловим будинком на Роксбері-драйв у Беверлі-Гіллз, у Каліфорнії. Хай би хто володів цим будинком, з абсолютною точністю можна було сказати лише одне: це був той, хто працював в індустрії розваг.

Джек знає точну назву цього відтінку синього, оскільки не раз розглядав колірні зразки в компанії чарівної докторки медичних наук Клер Евінруд, лікаря-онколога, коли вони планували перефарбувати бунгало в Голлівуд-Гіллс, де на той час мешкали. Клер, доктор Евінруд, цей колір обрала для спальні. Він, щойно повернувшись із важливої поїздки з Квантико, що у Вірджинії, де після закінчення курсів підвищення кваліфікації «ПРЗНЗ» йому присвоїли звання лейтенанта, не підтримав її вибору, назвавши цей колір, м-м, ну, можливо, трохи холодним.