Чорний дім

Він здригається.

— Гм-м, — каже він. — Усе серйозніше, ніж я думав. — У його вражаючому, стриманому, ритмічному голосі, справжньому голосі Генрі Лайдена, відчувається вібрація вагань і безпорадності.

Джек трохи зменшує швидкість авто, і тепер воно рухається зовсім повільно. Він починає щось розповідати, а тоді вирішує зачекати.

— Я чую голос своєї дружини, — каже Генрі. — Уночі, коли я лежу в ліжку, близько третьої-четвертої ранку, я чую, як Роуді ходить по кухні, а потім її кроки посуваються вгору сходами. Здається, я втрачаю розум.

— Як часто це відбувається?

— Скільки разів? Я достоту не знаю, три чи чотири.

— Ти підводишся і шукаєш її? Кличеш її на ім’я?

Голос Генрі знову то стишується, то гучнішає, схожий на вібрато.

— І те, і інше. Я ж був упевнений, що чув її. Уже шість років, як Роуді немає серед живих. Смішно, правда? Можливо, мені й було смішно, якби я не думав про те, що божеволію.

— Ти кличеш її на ім’я, — запитує Джек, — підводишся з ліжка, спускаєшся сходами?

— Неначе лунатик, неначе навіжений. «Роуді? Це ти, Роуді?» Минулої ночі я обійшов увесь будинок. «Роуді? Роуді?» Думаєш, я сподівався, що вона відповість? — Генрі не звертає уваги на сльози, що просочуються з-під авіаторських окулярів і течуть щоками. — Проблема в тому, що саме на це я й сподівався.

— У домі більше нікого не було? — перепитує Джек. — Немає погрому? Можливо, щось лежить не на своєму місці, або щось зникло, абощо?

— Я нічого такого не помітив. Здається, кожна річ на своєму місці. Усе знаходиться там, де я поклав. — Він підводить руку і витирає обличчя. Покручена під’їзна дорога до будинку Джека промайнула праворуч від пікапа й залишилася позаду.

— Я скажу тобі, що я думаю, — каже Джек, уявляючи, як Генрі блукає по будинку в пітьмі: — Шість років тому ти пережив велике горе, яке залишило по собі неминучий відбиток, як це буває з кожним, у кого помирає близька людина. Це все створило у твоїй душі відчуття неспокою, хвилювання, злості, болю, широкий спектр таких емоцій, але, попри все, ти й досі сумуєш за Роуді. Навіть якщо хтось і не показує, що все ще журиться за померлою коханою людиною, він усе одно сумує.

— Твої слова мають глибокий сенс, — каже Генрі. — До того ж втішають.

— Не перебивай. Відбувається щось дивне. Повір, я знаю, що кажу. Твій розум збентежений, він спотворює докази, дає неправдиві свідчення. Хтозна чому? Але це справді так.

— Іншими словами, перетворюєшся на божевільного, — каже Генрі. — Я впевнений, що саме до цього я й кочуся.

— Я лише хотів сказати, що такі люди бачать сни наяву, — каже Джек, — і саме це з тобою і сталося. Немає чого хвилюватися. Чудово, ось ми під’їжджаємо до твого будинку, ти вдома.

Він звертає до трав’янистого в’їзду і котиться до білого фермерського будинку, у якому Генрі та Роуді Лайден прожили п’ятнадцять років відтоді, як одружились, і до того, як дізналися, що в Роуді рак печінки. Перших два роки після її смерті Генрі ходив по будинку, вмикаючи світло.