Клавка
- Автор: Гримич Марина
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-688-040-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Клавка». Краткое содержание книги:
Клавка, секретарка Спілки письменників, знає про письменників усе, а драматичні події відбуваються на її очах. Паралельно в її досить одноманітному житті старої дівки відбуваються кардинальні зміни: вона опиняється в центрі любовного трикутника — між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.
Літературне життя 1940-х, повоєнний Київ, Євбаз, комунальна квартира — це те тло, на якому розгортається динамічний сюжет.
— А що у нас із дамами? — спитала Єлизавета Петрівна.
— А що — дами? Вони в меншості. Вони взагалі у світі карт завжди в меншості. І в реальному світі — вони не на перших ролях. І в Спілці вони в меншості. Як любить казати Варвара Чередниченко, у нас у Спілці не три національності — українці, росіяни і євреї, — а чотири. Четверта національність — це жінки, і в явно приниженому стані. Взагалі — дивлюся я на карти, — вам, літературним дамам, іще довго — принаймні до кінця двадцятого століття — доведеться лишатися в меншості, бачу, лише в далекій перспективі ви відіграєтеся на чоловіках. Мабуть, аж у двадцять першому столітті. Але нас тоді вже не буде на цьому світі…
— Ну, годі вже! Збирай карти, Нелько! — скомандувала Єлизавета Петрівна. — Налякала ти нас. Сподіваюся, з тебе нікудишня ворожка. Не хочу, щоб усе це збулося. Давайте краще пити чай!
Вона пішла в кухню, щоб поставити чайник. Неля Мусіївна полізла в коробочку з-під цигарок, але та виявилася порожньою. Тоді вона встала, понишпорила по кімнаті подруги і знайшла пачку з папіросами. Припалила, скривилася, проте затяглась… І знову розклала карти.
Тут нагодилась і Єлизавета Петрівна.
— Волію бути поганою ворожкою, але карти кажуть, що буде просто криваве побоїще… — заявила Нелька.
— Подруго, припини! — урвала її Прохорова, але та не послухалась і продовжила:
— Тут явно три жертви: король чирвовий, король трефовий і один валет.
На цей раз Єлизавета Петрівна піддалась на провокацію:
— Ну, припустімо, що чирвовий — це Рильський… — повільно промовила Єлизавета Петрівна. — Хто ж тоді трефовий король? Клавко? Ідеї?
Клавка мовчала. Вона думала: казати чи ні? Вирішила не казати. Тож спробувала здвигнути плечима якомога правдоподібніше.
Прохорова пильно дивилась у вічі Клавці, немов намагаючись зчитати з них потрібну їй інформацію.
— Думаю, валет — це Сенченко, — повільно сказала Єлизавета Петрівна.
«От зараза, здогадалася. Даремно я їй сказала сьогодні в приймальні, що фраза з роману Івана Юхимовича про школу імені Тичини є в доповіді Олександра Євдокимовича… Язиката Хвеська я, а не секретарка!» — картала себе Клавка.
— Да, Клавочко?
Та протестувально замахала руками.
— То хто ж тоді трефовий король? Клавко, признавайтеся!
— Я зараз піду звідси, Єлизавето Петрівно!
— Ну, добре, добре, сидіть. Допит закінчено.
Слава богу, хоч одного не вибовкала. Юрія Івановича. Яновського.
Єлизавета Петрівна принесла гарячий чайник, що майже наполовину википів, опустила його на дерев’яну підставочку, вийняла з буфету чашечки — не ті, які виставляла два дні тому для сусідів по квартирі, а інші, які тримала лише для улюбленої подруги, котра могла їх оцінити. Це був сервіз із пастýшками і пастушкáми.
— Ох, Лізко, Лізко! — замріяно сказала Неля Мусіївна, крутячи у руках і роздивляючись чашечку. — Скільки ми з тобою мріяли у дитинстві про принців і принцес, готували вистави «Попелюшка» і «Спляча красуня»! Ах, «Мечты, мечты! Где ваша сладость?». Клавко, як там Емма? Вона колись ставила наші дитячі спектаклі, шила нам костюми, грала на піаніно…
— Вже зовсім сліпа. Постаріла… Заговорюється… Їй постійно щось ввижається. Іноді щось таке «приплете», що й на голову не налазить. Я часом її боюся.
— От бачиш, Лізко, оце тобі приклад, що треба виходити заміж, поки не пізно. Ще й дитину могла б народити… Бач, як погано в старості бути самотньою…
Єлизавета тільки махнула рукою.
У цей момент у двері подзвонили, відразу у два дзвоники: Єлизавети Петрівни й Глухеньких.
Прохорова сиділа з кам’яним обличчям, наче й не чула дзвоника.
— Альо, Лізко, ти чого? Біжи відчиняти!
— Та! — ще раз махнула рукою вона. — Це наш новий сусід. Падло рідкісне! Не встиг оселитись, а вже баб водить у свою конуру! Сьогодні застала їх на гарячому!