Клавка

Таким було уявлення середньостатистичного ролітівця. Але Клавка знала, що це не більше, ніж казка. Вона не раз чула у своїй приймальні нарікання редакторів журналів і видавництв на те, що Неля Мусіївна Сіробаба бере їх в облогу і переконує різними аргументами взяти рукопис її чоловіка. Наприклад, її улюбленим «коником» було те, що література — це не «парад зірок», а літературний процес, у якому мають право брати участь не лише таланти, а й просто обдаровані люди, і не страшно навіть, коли затешеться якийсь середнячок: адже на його фоні зірки класиків світитимуть яскравіше. Цю тираду вона урочисто закінчувала словами: така установка партії! А потім, немов схаменувшись, щоб ніхто не подумав, що Сіробаба посередній письменник, починала «бити себе в груди»: нова повість Павла Миновича така оригінальна, подивіться, які в нього пасажі! І зачитувала уривки з артистичною майстерністю, гіпнотизуючи присутніх. І редактори, зачаровані її промовою, приймали текст у роботу. А коли пізніше, схаменувшись, кидалися шукати у статтях, виступах вождів і постановах партії висловлювання, почуті від Нелі Мусіївни, виявлялося, що таким там навіть не пахне. А фрагменти, які вона натхненно зачитувала, на папері мали бляклий і невправний вигляд. Але було пізно, бо твір уже було надруковано.

Треба віддати належне Нелі Гершко: її ніколи не ловили на поширенні пліток, хоча, здавалось би, таким активним спілкуванням з мешканцями РОЛІТу — письменниками, їхніми дружинами, дітьми, мамами, тещами, хворими тьотями і бідними племінниками — не міг похвалитися більше ніхто. Єдине місце, де вона могла розслабитися і дозволити собі вибовкнути той чи інший секрет, — це була квартира Єлизавети Петрівни. Неля й Ліза були подругами ще з дитинства, ходили до однієї школи й одного класу; подейкують, що це Єлизавета Петрівна «висватала» Нелю за Павла Миновича, перспективного селянського письменника, якому світила квартира в РОЛІТі. Щоправда, йому не вистачало своїх коштів на перший внесок (адже в 1934-му це був кооператив), ось тут і знадобилися Нелині єврейські загашники. Дружина Павла Миновича категорично заперечувала цю версію, а у відповідь на закиди щодо «незвичності» її шлюбу з національної точки зору називала десятки прізвищ українських письменників, які мали за дружин жінок її національності. Насправді в 1930-і роки це було модно: єврейські чоловіки з перспективою просування по кар’єрній лінії одружувалися з українськими дівчатами, нерідко беручи їхні прізвища, а єврейські баришні з «хороших сімей» шукали собі українських перспективних хлопців.