Борва мечів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #3
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Борва мечів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: вересень 2013—грудень 2014 рр.
Перша редакція, виправлена: 21 лютого 2015 р.
«Запитання?!» Вона мала їх сто, тисячу, десять тисяч. То чому ж не могла придумати жодного?
— Чи був мій батько справді навіженим? Божевільним? — стрілила вона. «Навіщо я це питаю?» — Візерис казав, що балачки про божевілля — то ниці хитрощі Узурпатора…
— Візерис тоді був ще дитиною, і королева берегла його, як могла. Ваш батько завжди мав у собі зерно божевілля — такої думки я дійшов дотепер. Але водночас король був чарівний, ґречний та щедрий, і його вихватки йому легко пробачалися. На початку його правління держава повнилася великими надіями… та з плином років напади ставали частішими, аж поки…
Дані спинила його.
— Чи потрібно мені це чути саме зараз?
Пан Барістан хвильку подумав і відповів:
— Напевне, ні. Зараз не потрібно.
— Так, зараз не потрібно, — погодилася вона. — Та одного дня не завадить. Одного дня ви розповісте мені усе, хороше й погане. Адже ви можете сказати про мого батька бодай щось хороше?
— Так, ваша милосте. І про нього, і про тих, хто жив перед ним. Про вашого діда Джаяхаериса і його брата, про їхнього батька Аегона, про вашу матінку… і про Раегара. Про нього — найбільше.
— Шкода, що я не знала його живим, — зі щирою тугою мовила вона.
— Шкода, що він не знав вас, — відповів старий лицар. — Коли ви будете готові, я розповім вам усе.
Дані поцілувала його у щоку і відпустила з миром.
Того вечора покоївки подали їй ягнятину, подрібнену та приправлену родзинками й вином моркву, гарячий хліб, що кришився пластівцями і спливав медом. Та Дані не змогла з’їсти ані шматочка. «Чи відчував колись Раегар таку втому?» — питала вона себе. — «Або Аегон, після стількох завоювань?»
Пізніше, коли настала пора спати, Дані взяла до ліжка Іррі — уперше після плавання кораблем. Та коли вона затремтіла у насолоді, шалено перебираючи пальцями рясне чорне волосся дівчини-покоївки і уявляючи собі обійми Дрого… його обличчя раптом перетворилося на Дааріо. «Якщо я хочу Дааріо, варто лише сказати слово.» Вона лежала, переплівши свої ноги з Ірріними. «Сьогодні він мав майже фіалкові очі…»
Тієї ночі Даніни сни були темні; тричі вона прокидалася, та не могла згадати жахіття, що її мучили, а втретє з-за неспокою не схотіла знову лягати спати. Місячне світло струменіло крізь похилі вікна, висріблювало мармурову підлогу. Прохолодний вітерець дмухав крізь прочинені двері тераси. Іррі міцно спала поруч, розтуливши вуста; один темно-брунатний сосок виглядав з-під шовкових простирадл. На мить Дані відчула спокусу, та усвідомила, що насправді жадає не Іррі, а Дрого чи, можливо, Дааріо. Покоївка була добре навчена та ласкава, але усі її поцілунки відгонили обов’язком, не пристрастю.
Дані підвелася з ліжка, лишивши Іррі спочивати у місячному сяйві. Джихікі та Місандея спали у власних ліжках. Дані накинула халата і босоніж подріботіла мармуровою підлогою на терасу. У повітрі відчувалася холоднеча, але Дані втішалася почуттям трави під пальцями і шепотом листя, що начебто перемовлялося між собою. Поверхнею маленької купальної водойми ганялися одна за одною рясиці; віддзеркалення місяця тремтіло і танцювало серед них.
Дані сперлася на низьку цегляну огорожу роздивитися місто. Меєрин спав. «Напевне, бачить сни про кращі дні.» Ніч укрила вулиці чорною ковдрою, сховала трупи, сірих щурів, які вилізли зі збіжників бенкетувати на мертвій плоті, зграї кусючих ненажерливих мух. Блимали жовтим та червоним віддалені смолоскипи у руках вартових; тут чи там слабенько світилися ліхтарі, з якими хтось дибав темними провулками. Може, один із них саме тримає пан Джораг, поволі просуваючись верхи до міської брами. «Прощавай, старий ведмедю. Прощавай, зраднику.»
Вона — Даянерис Буреродна, Неопалима, халісі та королева, Матір Драконів, переможниця чародіїв, розбивачка кайданів. І не має в світі нікого, кому б могла довіряти.
— Ваша милосте? — Коло її ліктя стояла Місандея у нічному халатику і дерев’яних сандалях на ногах. — Я прокинулася, а вас немає. Ви добре спали? Куди ви дивитеся?
— На своє місто, — відповіла Дані. — Я шукала будинок з червоними дверми, та проти ночі усі двері чорні.
— З червоними дверми? — зачудувалася Місандея. — Який це будинок?
— Та ніякий. Байдуже. — Дані узяла дівчинку за руку. — Ніколи не бреши мені, Місандеє. І не зраджуй.