Відьмак. Кров Ельфів
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #3
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1037-0
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Кров Ельфів». Краткое содержание книги:
— Чи мене очі обманюють, — сказав, — чи це відьмак, званий Ґеральтом із Рівії. Або хтось, диявольськи на Ґеральта схожий.
Вогонь раптом стрелив полум’ям, ударив золотим блиском, вирвав із пітьми обличчя та постаті.
— Ярпен Зігрін, — сказав Ґеральт здивовано. — Ніхто інший, як Ярпен Зігрін власною бородатою персоною!
— Ха! — Ґном крутнув сокирою, наче була то лозина. Вістря сикнуло в повітрі й встряло в колоді, глухо стукнувши. — Тривогу скасовано! Це й справді друг!
Інші помітно розслабилися, Ґеральту здалося, що він почув глибокі, повні полегшення видихи. Ґном підійшов, простягнув руку. Потиск його міг сміливо конкурувати із залізними лещатами.
— Вітаю, характернику, — сказав. — Звідки б ти не прийшов і куди б не йшов — вітаю. Хлопці! Давай сюди! Пам’ятаєш моїх хлопців, відьмаче? Ото Яннік Брасс, отой — то Ксав’є Моран, а оно Полі Дальберг і його брат Реган.
Ґеральт не пам’ятав жодного, зрештою, усі вони виглядали однаково, бородаті, кремезні, майже квадратні у своїх товстих стьобаних кубраках.
— Було вас шестеро. — Він по черзі потис тверді, кострубаті правиці. — Якщо я вірно пам’ятаю.
— Добру маєш пам’ять, — засміявся Ярпен Зігрін. — Була нас шістка, авжеж. Але Лукас Корто оженився, осів у Магакамі й відпав від компанії, пацан дурнуватий. Якось не трапився нам ніхто, гідний на його місце, аж до цієї пори. А шкода, шістка — воно число в самий раз, не багато, не мало. Чи то телятка з’їсти, чи то діжечку вихлебтати, нема краще, як шестеро…
— Як бачу, — Ґеральт рухом голови вказав на решту групи, що стояла нерішуче навколо фургонів, — є вас тут достатньо, аби дати раду трьом теляткам, уже про птаство не згадуючи. Що за камрадством ти командуєш, Ярпене?
— Не я тут командую. Дозволь, представлю тебе. Вибачте, пане Венче, що я того відразу не зробив, але я і мої хлопці знаємо Ґеральта із Рівії не від сьогодні, є в нас трохи спільних спогадів. Ґеральте, це пан комісар Вільфрід Венк, на службі короля Генсельта з Ард Каррайга, милостиво пануючого володаря Кедвену.
Вілфрід Венк був високим, вищим за Ґеральта, а ґнома перевищував удвічі. Убраний був у звичайний простий одяг, який носили економи, комірники чи кінні гінці, але в рухах його були обережність, напруга й упевненість, навіть уночі, навіть при скупому світлі вогнища. Так рухалися люди, призвичаєні до кольчуги і зброї, що відтягувала б пояс. Венк був професійним солдатом, Ґеральт готовий був поставити на те будь-яку суму. Потис подану йому долоню, схилився легенько.
— Сідаймо. — Ярпен Зігрін вказав на колоду, в якій усе ще стирчала його величезна сокира. — Кажи, що ти робиш у цих місцях, Ґеральте?
— Шукаю допомоги. Подорожую сам-третій, із жінкою і підлітком. Жінка хвора. Серйозно. Я наздогнав вас, щоб попросити про допомогу.
— От зараза, медика ми тут не маємо. — Ґном сплюнув на палаючі поліна. — Де ти їх залишив?
— Півстайє звідси, біля гостинця.
— Вкажеш дорогу. Гей, ви там! Трьох до коней, сідлати запасних! Ґеральте, чи та твоя хвора жінка втримається у кульбаці?
— Навряд чи. Саме тому я і вимушений був її залишити.
— Узяти бурку, полотнище й дві жердини з воза! Швидко!
Вілфрід Венк, схрестивши на грудях руки, голосно відкашлявся.
— Ми на шляху, — різко сказав Ярпен Зігрін, не дивлячись на нього. — На шляху в допомозі не відмовляють.
— Зараза. — Ярпен відвів долоню від чола Трісс. — Розжарена, наче пічка. Не подобається мені це. А якщо то тиф чи дизентерія?
— Це не може бути тиф чи дизентерія, — збрехав упевнено Ґеральт, закутуючи хвору в попони. — Чародії імунні до тих хвороб. Це харчове отруєння, ніякої зарази.
— Гм-м-м… Ну, добре. Піду пориюся у торбах. Мав я колись добрі ліки проти срачки, може, ще трохи залишилося.
— Цірі, — буркнув відьмак, подаючи дівчині відтороченого від коня кожуха. — Іди спати, ти з ніг валишся. Ні, не в фургон. У фургон ми покладемо Трісс. Ти лягай біля вогнища.
— Ні, — запротестувала вона тихо, дивлячись услід ґному, що саме відійшов. — Я ляжу біля неї. Коли вони побачать, що ти мене від неї відганяєш, не повірять тобі. Будуть думати, що вона заразна, й виженуть нас, як тебе оті стражники.
— Ґеральте? — раптом простогнала чародійка. — Де… ми?
— Серед друзів.
— Я тут, — сказала Цірі, погладжуючи її по каштановому волоссю. — Я поряд. Нічого не болить. Відчуваєш, як тут тепло? Вогнище горить, а ґном зараз принесе ліки проти… Проти шлунку.
— Ґеральте, — хлипнула Трісс, намагаючись виплутатися з-під ковдр. — Жодних… жодних магічних еліксирів, пам’ятай…