Ідеаль, або На поміч, пардон

Четвер. Убрала футболку «Be tough»,[51] вона не сягає мені до пупа, а мама проти пірсингу. Минулого року я витатуювала щось на кшталт орла чи дракона на ключиці, а вона змусила все постирати! Бідолашна пташина просиділа в мене на плечі лише два дні… Ох і халепа, знімати наколку лазером ще болючіше, ніж малювати. Я росла сама й сама себе вигляділа, наче ото дика дитина. Мами ніколи не було вдома, цілісінький день вона гарувала у ресторані, йшла рано, поверталася пізно. Часом мої вітчими-заброди снідали разом зі мною, а вечеряла я з мамою і її самотністю. Цікаво, чого тут більше: любові чи егоїзму в рішенні народити дитину, що вочевидь ростиме як бур’ян, покинута напризволяще? Мабуть, і того, і того однаково. Матінка пожертвувала собою і принесла у жертву мене. Хтозна, чи зможу я учинити таке. Дати життя комусь значить знівечити своє. Таня згодна зі мною (це моя найліпша подруга у школі). Край, годі вже цього рабства. Нам потрібен успіх, і ми зробимо все, щоб не проґавити своєї нагоди. Дітей робити не будемо, це єдиний спосіб лишитися teen forever.[52] Я й так гляджу дітей разів зо три-чотири на тиждень і гадаю, народжувати дитину, щоб потім зіпхнути її няньці, велике свинство. Мені здається, те малятко любить мене дужче, ніж свою матінку. Авжеж, воно ж бачить мене частіше, ніж її. Я його купаю, колисаю, співаю йому пісеньки Авріл Лавінь… Коли я гляджу його, то мені аж недобре, адже на нього теж усім начхати, щось воно мені нагадує… Я гризу нігті, тому що мені подобається засовувати пальці до рота, як у дитинстві.