Полонені вогняної безодні
- Автор: Фрадкин Борис Захарович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: В. М. Булат
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Полонені вогняної безодні». Краткое содержание книги:
Радянські інженери, герої повісті, збудували фантастичний корабель — підземохід і на ньому здійснили дивовижну подорож до центра землі. Яка доля спіткала сміливців, які відкриття пощастило їм здійснити — про все це ви дізнаєтесь із повісті.
— Ох ти, благодать яка! — вигукнув геолог, — виявляється, я промерз до кісток.
Діаметр колодязя був замалий. Там міг уміститися тільки один чоловік.
— Ми ось що зробимо, — запропонував Дектярьов, — до щаблів причепимо гамаки й сидітимемо, як пташки в кубельці. Доведеться на певний час забути про лежання.
Переселення в тунель дозволило звільнитися від матраців, від рушників, від намотаних на ноги ковдр. Люк закрили, постелили на ньому матрац для Біронта. Інші розташувалися в гамаках.
І зразу ж поснули. Спали довгим і важким сном, не звертаючи уваги на незручність. Коли треба було виходити з колодязя, Біронта піднімали в гамак. По їжу, по воду спускалися по черзі. Повертаючись, повідомляли невтішні вісті: температура мінус тридцять вісім… сорок один… сорок п'ять… Вона тепер спадала все швидше, спочатку на чотири градуси за добу, потім на шість, на вісім…
А зовні навколо підземохода, як і раніше, змикалася розпечена пластична маса. Якщо вірити термовимірникам (а як же їм не вірити?), температура її з того моменту, коли ввійшли у четверту геосферу, тобто за тридцять два дні, знизилася всього на чотирнадцять градусів і становила дві тисячі дев'ятсот вісімдесят шість градусів вище нуля. Тепла більш ніж достатньо! Якби хоч незначну його частку в кабіни!
Бути серед вогню й гинути від холоду — чи є що безглуздіше?
Ходити по воду й продукти ставало все важче. По той бік люка чигав шістдесятиградусний мороз. Його опіки переносили тільки двоє — Чураков і Микола Миколайович. Ідучи до складського відсіку, вони закутувалися в матраци. Обличчя, руки, ноги обгортали ковдрами. Люк відчиняли навстіж, Дектярьов або Андрій прудко збігали драбиною вниз, хапали найближчий ящик із концентратами й поверталися назад.
Спершу Микола Миколайович минав складський відсік і дві кабіни, щоб дістатися до свого пульта. Зиркнувши на прилади, він чимдуж поспішав нагору. Віддихавшись, переказував Валентину Макаровичу суть роздобутих відомостей і тим дещо заспокоював атоміста.
— Добре б запастися водою, — непокоївся Андрій, — та посуду бракує. Боюсь, підведе синтезатор, вже й так кригою плюєгься.
Дектярьов побоювався іншого. Він розумів, що настане час, коли вони взагалі не зможуть вийти з колодязя.
Як їм було тісно! Вузьке приміщення дозволяло лише сидіти в гамаці або стояти на щаблях. Верхній бачив потилицю нижнього, а нижній споглядав підошви черевиків горішнього.
Огрядний і неповороткий Дектярьов страждав від тісноти вдвоє більше. Повертаючись, він зачіпав плечима стіни, а сидячи, упирався в них коліньми. Та головне — його мучила бездіяльність. Годинами лаяв він «бісів базальт», «кляту температуру», «безталання»… До його бурчання зосереджено прислухалися Вадим, Андрій і Павло. Голос ученого діяв на них заспокійливо. І взагалі навіть вигляд Миколи Миколайовича сповнював молодих людей бадьорістю. Щезни зараз Дектярьов, і вони одразу б розгубилися, злякались.
Найбільше непокоїв усіх Біронт. Дектярьов за своє життя чимало надивився на простудні захворювання і тепер поставив діагноз точно: запалення легенів.
Тіло Валентина Макаровича палало немов у вогні. Його безперервно мучила спрага, часом морозило. Хотілося випростатися, розкинути руки. Та навіть коли його матрац стелили на люк, Валентин Макарович міг тільки сидіти, притулившись спиною до стіни і зігнувши ноги.
Іншим у гамаках було ще незручніше.
В запаленому мозку плуталися думки. Варт було Валентину Макаровичу заплющити очі, як він опинявся за пультом. Сила-силенна приладів, кнопок, перемикачів доводили його до розпачу. Він ніяк не міг розібратися, для чого вони. І не міг розгледіти, що показують риски на шкалах. А треба було поспішати, поспішати, поспішати… Підземохід провалювався кудись; пульт, як увімкнута електрична плитка, нестерпно пашів. Кабіна похитувалася, над ним нахилялися якісь незнайомі обличчя. Валентин Макарович вдивлявся в них, але нікого не пізнавав.
Він злякано кликав Миколу Миколайовича. Дектярьов щоразу вибирався з гамака і, кректячи, спускався до атоміста. Приклавши долоню до його гарячого чола, приголомшений, він подовгу стояв біля хворого в дуже незручній позі.
Валентин Макарович вимагав:
— Перерахуйте, будь ласка, показання приладів. І головне — інтенсивність і жорсткість випромінювання.
Микола Миколайович вигадував числа.
— Стільки перенести, — скаржився атоміст, — і не побачити найголовнішого.
— Тобто, як це не побачити? — заперечував на весь колодязь геолог. — Що за розмови, колего? Хто ж по-вашому має тоді бачити? Я? Андрюшка з Павлушкою? Та ми ж ні бельмеса не розуміємо у вашому нейтрино-балерино. Будь ласка, одужуйте і ведіть далі спостереження.