Мовчання адресоване мені

Допоки, Господи?! Невже це я?! Чи Ти впiзнав мене, чи вiдрiзнив мене вiд мене, чи ще не зрiкся, як зрiкся я себе? Я зрiкся сам себе, але не знаю: я котрий себе котрого зрiкся? Невже це я?… Перш, нiж зайти у дiм, замiсть вiтання, кидаю гранату… Б’ю дiда в пах лише за те, що вiн старий, а я навчився бити, за те, що правда не на моєму боцi… Вивертаю кишенi убитого, знiмаю з руки електронного годинника, такого учора зняв з живого, та вiн також помер, бо не умiв дiлитись, до того ж i годинник надто квапився, а я цiную час, час це - життя, але годинники дорожчi… Невже це я?! Перехрестившись стрiчкою вiд АГСа, клякаю перед страхом i молюся Богу… Моя молитва набрякла кров’ю й потом, вона така важка, що не здiйметься вище од цих гiр i то лише для того, щоб впасти менi на голову прокляттям. Невже це я?! Невже!… О Господи, прости менi грiхи!… Нi, не прощай, лише звiльни мене вiд мене, склепи мої печальнi очi, зiший повiки, вiзьми мене звiдсiль, живого або мертвого вiзьми, нехай спочину, бо душа трiщить i рветься, наче шмата. Я так втомив себе собою, що не боюсь нiчого вже й нiкого, окрiм себе. Холодний ствол у ротi розтає, як празниковий пiвник-смоктунець, лизни його - i бiльш не кукурiкне, та палець не кивнув, бо жити тяжче, нiж померти, а я такий дурний, що вибираю завше тяжче. Свiтає нiч, лишаючи у ротi мастила присмак, у грудях порожнечу i мовчазне приречення, що не сховалося у вистрiляну гiльзу, позаяк ця схованка нiкчемна, i я її не гiдний, навiть її, бо я - Нiхто. Нiхто - i годi. Честь вiддаю усiм i всюди, роздав усю до крихти. Без честi легший автомат, та погляд (хоч очi голубi) все важчає… Невже це я?! О Господи!… Пошли до мене жайвора, що знає українську мову, нехай у дзьобику тримає слово, яке мене врятує, але нехай мовчить, я сам зiв’ю гнiздо в своїх долонях, на слово жайвiр сяде, мов на яєчко, i вилупиться з слова слово, яке врятує всiх. До мене ж пришли крука, або пришли за мною, нехай нап’ється неба iз моїх очей, нехай наїсться скла. У вогнегаснику хлюпається брага, настояна на скорпiонах… В шерензi голених потилиць (потилицi i ззаду й спереду), якщо й зустрiнеться лице, то не лице, а морда… сонце свiтить усiм однаково, але не всi мають уявлення про соняшник… Iдемо в гори здавати кров, та лише декотрим перепаде цукерка… А ось i птах, його iм’я, мов пострiл, i пострiл, наче птах, розправив гострi крила, постукавсь дзьобом в спину i сiв на груди, ми обнялись, i нашi крила вдарились об небо, одне об одне, покликали до себе вiтер, i пострiл згас, як гасне думка… Нарештi, Господи, нарештi!… Слова набрякли кров’ю в ротi i збилися у грудку болю. Нарештi!… Довкола всi з свiчками i тiльки я з ножем в руцi, та ще дiвча в школярськiй формi з олiвчиком. - Дитятко, не пiдходь, голiвку вiдверни, роби, як всi оцi, що обпекли мене свiчками. - Я не боюсь. То ж не ховай ножа у грудях i не ховай очей… Я не боюсь. - Бо ти мене не знаєш, як знаю я себе. - Я знаю тебе лiпше. Я бачу серцем. - Ти хто, мале? Втекло з якого дитсадочка? - Я дощ. Я - клаптик неба, в чужих руках не зiм’ятий. Ти - син мiй, я - твоя дочка… Вiднинi. - А донинi ти ким доводилась менi? - Ти дихав мною, вiдтепер ти мною будеш жити. Ти не помреш, ще не злiпили того глечика, в якому ми помремо разом. - Це суперечить лiнiї життя. Поглянь, яка коротка. - Ти будеш жити за моєю, твою ж я домалюю олiвцем. Дай руку, рiдний. - Вона в кровi, я весь в кровi, я почорнiв од кровi, не вiдрiзню, де власна, де чужа… Ти думаєш, я зможу пiсля цього жити? Це буде не життя, а мука. - Ти будеш жити. А я… я буду карою твоєю, твоїм спасiнням… - Ми будем жити разом? - Ми будем жити… У глечику. - Спасибi, ти розважило мене, наївне дощенятко, але iди звiдсiль, тут смерть… - Смерть всюди, де є життя, народження - це смерть… - А смерть - народження?… - Можливо. До зустрiчi у глечику. - Ти йдеш? I ти чекатимеш мене? - Чи я чекати буду? Нi. Приходь нежданим. - Прийду… але твоїми вже ногами, прийду так, як приходить страх, так, як душа вертається у тiло, а тiло до душi. Прийду. Ти не чекай мене… I я зробив свiй перший крок, не встаючи на ноги. Вмирати легше горiлиць, нiж впавши ницьма, але вмирати легко - тяжче. Я бачив небо, воно хиталося у такт ходи, воно ходило ходором, коли спiвали кулi носiям афганських коломийок, я їх не чув, бо вже своє вiдслухав, своє вiджив… вiджив, та не звiльнився. I враз побачив напис олiвцем на небi: