Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
- Маю намір зоряне небо тут з вами спостерігати. Правда, підзорних труб нема… Десь, мабуть, сумують без вас телескопи?
- Ні слова про телескопи. - Професор сердито струснув своєю закудланою бурастою гривою. - Мовчіть про зірки! Де ви їх бачили? В цьому небі нема їх! Давно нема. Горбаті літаки, обтяжені бомбами, - ото єдиний тепер над нами хід небесних тіл!…
Заросле, розбрякле, ще не старе обличчя професора спохмурніло, в очах засивіли задума і смуток.
- Яз тих наївних, - нахмуривсь Богдан, - які вірять в зірки. І в сонце… І в таких, як ви. Вірю у незнищенність.
Астроном помовчав, у грудях йому хрипко дихав здоровенний ковальський міх.
- Безсмертя, кажуть… Може, це не що інше, як універсальна воля до життя? Що б там не було, а ви ж ось почуваєте таку потребу - не зникнути? Може, в цім почутті незникності якраз і виявляє себе потаємна сила життя, відлита деким у форму вищої космічної реальності? Справді, важко змиритись із думкою про безслідну тлінність себе і своїх ближніх, найдорожчих… Та, кінець кінцем, це глибоко інтимне, і в кожного, мабуть, воно по-своєму… Рано чи пізно все, звичайно, скінчиться, я маю на увазі цей нинішній катаклізм. І не може ж.людство тоді не замислитись: чому це було? Чому це стало можливим? Чому найцивілізованіший вік оганьбив себе такими руйнаціями, злочинами, таким падінням, від якого всі предтечі, всі Коперніки та Канти в могилах би здригнулись?
- Філософи винуваті теж.
- Можливо. Але ж далі? Як далі проляже дорога до тієї “нічної гармонії”? Чи знов по руїнах, по живих душах? Другим заходом? Повторним, ще, може, страшнішим циклом? - Професор передихнув. - Здається часом, що старі індійські філософи були ближчі до істини, ніж ми, європейці. Зазирнути в себе до самих глибин… Відчути єдність з усім живущим… Написати на ременях не “юбер аллес”, не “гот міт унс”, а “Я - людина! Живу для любові, для творчості!” Вона мас всюди розлитись, ніяким спотворенням не піддатна, чиста й простора, як повінь весни… Бо якщо честолюбство, та пиха, та чвари диктуватимуть мені мої вчинки - залишусь сліпцем. Жорстоким і трагічним сліпцем, не більш…
Професор повагом підвівся; горблячись дужою своєю статурою, стояв, опершись на костур, оглядав сумні свої володіння; може, коней лічив? Оглянув коней, лозняки й далеку, до паркості вигріту сонцем заплаву, сріблясту зелень її і води:
пам'ятаєте?
- Вчив латину, та не довчив, - зізнався Богдан, усміхнувшись.
- “Дякую тобі, боже, що я був на цьому світі…” Тільки і всього.
“Що він нам скаже, цей мудрець-звіздар, коли ми звернемось по ділу до нього? - подумав Богдан. - Коли залучатимем ціною життя виборювати цей так ним укоханий світ?”
- Юдоль коняча, околиця всесвіту, - роздумував уголос професор. - Оця розкішна природа, ці світлі води, рай під тихими небесами… Все це мимоволі схиляє до споглядання. До самоспоглядання. Навіває якийсь напівсон…
- Хочеться зажити життям трави? Знепримітніти? Десь із кутка- спостерігати, що розігрується па кону життя?
- Розумію вашу іронію. Вважаю її навіть доречною. Такі, як ви, мають право на неї: ви - людина дії. А дія, активне добро - це, здається, понад усякі мудрощі… Але зрозумійте й мене. Стан людини, що із сфер небесних відкипута до травинки… Часом справді починає здаватись, ніби тонеш в якомусь блакитному папі пені і що нема на світі нічого кращого за саме життя, що істина в цьому: просто жити…