Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
Вона догнала його край городу, аж біля калини, сердито шарпнула за сіряк:
- Це, по-вашому, вже ми й по люди? Ніч заходить, де ж ви будете? Під заячим кущем почувати?
- Хоч би й під кущем.
- Вертайсіь!
Постояв і, ігівен образи, таки вернувся. Відчинивши сінешні двері, жінка штовхнула його через поріг до хати, навстріч палаючому в печі полум'ю.
- Соломи внесу в'язку, та й спіть собі, хати не перележите. Тут щоночі кубляться такі квартиранти, як ви!
Хата в тумані сутінків. Біля дверей на табуретці відро води стоїть, недавно, мабуть, внесене - у воді ще й крига плаває. Із-за комина, з печі кашлянуло по-старечому, запитало:
- То ти, Мотре?
- Ночувальника знов собі маєте, - кинула на піч. - Та ще такий обидчивий… Не на нас обиджайтесь!
- А я не на вас.
Вказавши на лавку, буркнула ночувальникові:
- Лаштуйтесь тут, - і вийшла з хати.
Шаміль розсупонився, скинув сіряк, повісив у кочергах; там і торбу прилаштував, сам сів на лаві. Надворі знову загупала сокира. Як був, Шаміль підхопився, вискочив у самій гімнастьорці, вирвав у жінки сокиру з рук… Незабаром жінка вже готові дрівця підбирала.
Повернувшись до хати, непроханий ночувальник тепер сіл на лаві упевненіше. На коминку заблимав каганчик. Із-за нього з'явилася закуйовджена борода. Чиясь старість вивідливо вдивлялась у Шаміля. Звідки та куди йдеш, чоловіче, та що чувати в світах? Чи правда, що їх під Сталінградом відрізано? І що наші фронт проломили, полки сибіряків на зарятунок ідуть? І чи не чув, що з'явилася нібито в зарічанських краях якась дівчина невидюща? Вже й поліція за нею ганяється, а впіймати ніяк не можуть, дарма що зовсім незряча, молоком у Німеччині ошпарена…
Люди виявились як люди. Дали повечеряти. Вранці дали ще й поснідати. Віддарунку не вимагали. Одначе овес їм тут свій залишив з торбою у віддяку, сказавши, що не хоче мати зайвого тягара.
- Ви ж заходьте, як будете повертатись, - почув навздогін, пускаючись нарозвидні в дорогу.
Але вдруге не довелось йому почувати. Коли повертався звідти, де був, ще в протилежнім кінці села стривожені жінки попередили:
- Не йдіть у село! Там обшуки сьогодні, всі хати трусять!
Звернув навмання в низини, і вже знову йому заходила ніч. Йшов по замерзлому озеру, пристоював в очеретах. Чомусь це завжди сумно - бачити заметене снігом озеро. Кущиться бляклий, поламаний вітром очерет. Але біля кожного кущика - ямка: то хоч і бляклий, а знизу він дихає… Ще далі повмерзалп в кригу настовбурчеиі лозняки. Може, десь тут влаштуватись? Зривалось на хуртовину, надвечір'я скрадало обрії. Але тут було затишно. Сліди, собачі чи вовчі, мережились по снігу, хтось саньми проїхав, видно, брав звідси хмиз, - зосталось після коня мерзле груддя кізяків, чорніли огарки загаслого вогнища. Далі йти чи вкублитись отам під кущем? І зненацька здригнувся від оклику:
- Ти хто?
Нагла, непередбачена ситуація! Мисливен.ь з рушницею, з зайцем зів'ялим, обвислим при боці, нечутно з'явивсь із-за верболозу.
“Шуцман!” - першою була думка. Бо хто ж іще зараз має право полювати? І рукав оперезаний смужкою, як для трауру… Холодними змруженими скалками з-під вушанки незнайомець розглядає Шаміля. Має, видно, око пристріляне, - такого не обдуриш. Наскрізь пронизує тебе, бачить крізь сіряк, що там у тебе за пазухою, що і в душі. Здається, без допиту вгадав уже, хто ти е, і куди ходив, і з чим повертаєшся. Мовби роздягає тебе до цурки, і вже все він крізь тебе розгледів: барак твій, і товаришів, і отих металургів із селища, з якими ти ніч сьогодні провів, дивлячись, як вони біля плити, мов алхіміки, при лампі карбідній роблять радіодеталі та виливають ложки з білого пожмаканого металу…
- В мене документ є…
- Не треба. Зайдем в комендатуру, там з'ясується…
В літах уже, і обличчя без люті, нічим ніби й не потворне. Натоптуватий, з пузцем. Може, навіть сім'янин, жінку й дітей, мабуть, має вдома… Ждуть, що батько зайця принесе! Заполював таки нещасного вуханя: зів'яло повис, обтягує боки мисливцеві. Видно, меткий стрілець. І почувається, що в такого не відпросишся, такий не відпустить.
- Чи, може, відпустите? Ми тут не бачились. Кожен своєю дорогою…
- Розминутись? О ні, чоловіче, розминутись нема деі світ став тісний…
І рушницю звично зпяв із плеча:
- Рушай, рушай!
Через надвечірнє озеро йдуть. До того горба, на якому, розкинувшись, бовваніє село.
Ідете. Мовчки. Двоє вас, зовсім не знайомих, ніколи не стрічаних у житті, і нема на світі мови, на якій ви могли б порозумітись. Є тільки те, іцо розділяє вас, що лягає між вами непереходимою прірвою. Не знаєш навіть, де ти. Незнайоме все, очужіле. Саван снігів. Леза криги. Світ тісний?