Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
Но якійсь хвилі роздуму сказав Богданові йти за пігм. Здалось Колосовському, що астроном веде його до коней, може, щоб показати незвичну рану, промити… А він завернув у лозняки. Богдан, продершись за ним у гущавінь, зупинивсь: між самим корінням лежали купою… сідла. Для цих, лазаретних, що незабаром мали стати бойовими підпільними кіньми.
Глава XIX
В одній із нічних операцій загинув Шаміль. За кілька днів перед тим, повернувшись з вугіллям зі станції, збуджено розповідав хлопцям:
- Чорнозем вантажать! Вже й чорнозем полоненим став! Так: досі хапали та відправляли людей до ненажерного райху, а цього літа взялися гребти ще й чорнозем з полів. Найродючішу землю, наскрізь пройняту гарячим духом життя, землю, що аж пахтіла сонцем, здирали живохватом з пристанційних полів, везли, вантажили на платформи. Вікодавнє багатство народу, цей український рахманний чорнозем, що з літа в літо гнав силу свою в смагляве туге колосся, віднині мав здобрювати пісні сіруваті грунти Європи.
- І серед тих, що працюють там під конвоєм, - розповідав далі Шаміль, - є знаєте хто? Німці-антифашисти! Бо коли вартовий відвихнувся, то один з підконвойних привітав мене по-ротфронтівськи: стиснутим кулаком угору - рот фронт, мовляв, камарад!…
- Отак на землі поневоленій самі опинились в неволі, - зауважив хтось.
Байдашний, виявляється, знав уже про тих німців-штрафників, що їх зараз використовують на станційних роботах. Справді в серед них антифашисти, - він якраз налагоджував з ними контакт. Натякнув навіть, що незабаром, може, доведеться вчинити ще одну акцію - німців з-під німців відбивати.
- Хай вони всі виздихають, щоб я ще й за пих головою ризикував, - сказав на це ветсанітар Верещака.
Був такий діяч, як жартома називали його в бараці. Довгий час хлопці не підпускали його близько до себе, перевіряли на дрібних дорученнях, хоч це Верещаку люто ображало: адже свій він, з київського оточення, з лохвицьких боліт ще в сорок першому приплутався до радгоспу. Вирлоокий, нахмурений, бовтав по радгоспу своєю засмальцьованою ветсанітарською торбою з різними коновальськими г.ричаїїдаллялт, розледащіло валявся ію холодках біля конюшні або лід лозами на острові та все давав зрозуміти хлопцям, що в минулому він був не такий нехлюй, не смерділо від нього карболкою за верству - мав посаду з портфелем! Недооцінений, мовляв, применшений Байдашпим, а насправді він хтось більший, ніж він. Чим ближчав фронт, тим частіше чули від Верещаки: “Треба и мені когось убитії! Хоч би кого-небудь вхекати, бо чим звітуватиму?” Йому радили: “Піди Гітлера вбий”, - і це ще більш лютило Верещаку. З'їдала його тупа заздрість до Байдашпого, і, вважаючи, що сам міг би тут бути за командира, Верещака користався найменшою можливістю, щоб підкреслити свою незгоду з Байдашпим. Так було й цього разу.
- Може, в кого за фріців душа болить, - бубонів він, - а як на мене, то фріци вони фріци і є. Де їхня революція? І твої оті землекопи, - він хмуро глянув на Шаміля, - то ще треба з'ясувати, наскільки вони антифашисти…
- Антифашисти, не маю сумніву, - запевнив Шаміль і розповів, що чув від станційних: самі ж ті, що навантажують платформи, потай продірявлюють їх, щоб земля витекла, розтрусилася, коли ешелон рушить… А на одній із платформ перед самою відправкою чиясь чесна рука вивела крейдою внизу: “Це з України! Земля награбована…”
- Все одно їм не вірю, - товк своє Верещака.
- А я вірю! - запальне вигукував Шаміль. - Треба було бачити той погляд, той вітальний його “рот фронт”… І якщо буде наказ іти відбивати їх - я перший піду!
“Ось як буває, - думав при цьому Колосовський. - Хоч обидва - Шаміль і Верещака - й поєднані спільним обов'язком, але навряд чи вони коли порозуміються між собою…”
Розлука з Прісею, пекуче горе, що його Шаміль постійно носив у душі, не надломили його. Був певен, що таки втече вона, повернеться з прусської каторги, і ще обійме його, і ще разом ходитимуть на бойові завдання. Весь час мовби почував на собі її погляд, що линув до нього звідтам, іздалека. Безсилі були всі бар'єри перед променями її ласки, вони проникали крізь відстані, всюди діставали Шаміля і здатні були серед холоднечі життя зігріти… Навіть коли він з-поміж лазаретних коней відбирав тих, які могли б іти під сідло, й, випробовуючи їх, хвацько джигітував у плавнях, ставив свої коронні “свічки”, і тоді, здавалось, Пріся звідкись дивиться, захоплюється ним… Гордилась його відвагою, Підтримувала безстрашну йоги чесність, на кожне добре діло благословляла… Вифантазував Шаміль собі навіть прикмету: житиме, піяка куля його по візьме, доки десь табитиметься його коханої серце…