Гра триває. Літературна критика та есеїстка

Пам'ять не просто збирає померлих за одним столом («Сиджу у колі померлих…»); вона зводить докупи життєвий світ людини, загадковим, непіддаваним аналізові чином створюючи цілі серця з розрізнених на позір відчуттів, дум і подій. Пам'ять є Словом, котре вимовляється одним подихом, а отже, вона є щасливою амнезією, гостро необхідним забуттям законів морфології смерті. Тому для поета життєво насущним виявляється питання про збереження дару особистої, нерозщеплюваної пам'яті там — «у занебессі, у потой-зір'ї». Адже зберегти пам'ять — означає з-цілитися самому й одночасно врятувати своїх померлих. Тому якось незручно трактувати книгу Ільченка, зокрема її першу частину «Нічна станція», як збірку суто художніх творів. «Нічна станція» є мініатюрною книгою в книзі, нагадуючи радше молитовник сучасної світської людини, а молитва, за слушним зауваженням Бахтіна, належить до вчинків, а не до художніх творів. У «Нічній станції» феноменологія того, що/хто помирає та відсторонений, подеколи навіть іронічний опис незаангажованого спостерігача змінюється причетністю того, хто поминає. Поминання як реальне застосовування пам'яті й слова виходить за межі латентного стану відчуження, вибухаючи сплеском несамовитої любові до того, кого більше нема («Як дивно згадується там…»). Констатуючи наявність інфраструктури смерті, котра обсновує життєвий світ і спорадично стає видимою, Ільченко свідомо виопуклює найнеістотніші з її прикмет («Після стояння на цвинтарі всі пожадливо сьорбали гарячий капусняк»), щоби зненацька застати те, що залишається в тіні як неможливе уявне: ототожнення з померлим: