Легенди Старокиївські
- Автор: Королева Наталена
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Легенди Старокиївські». Краткое содержание книги:
І раптом упав візник-погонич навзнак на кам’яну підлогу церковну, відбивається від неї руками й ногами, як пливець, що заливають його розбурхані хвилі, з останніх таки сил борониться проти непоборної стихії.
Кілька ченців кинулось до комонного погонича, а поміж іншими — вітром пронеслося ледве чутне страховинне слово: біснуватий!..
Розсвічуються вогники восковиць. Наквап принесено ризи ігуменові. З трохи зблідлим, але зі спокійним обличчям Теодосій перериває сповідь чергового брата й, не відводячи погляду від одержимого, облачається в ризи. Четверо ченців, піднісши біснуватого, видалили його з церкви. Звичайно екзорцизми відбуваються перед церковними дверима, поза церквою, біля «стовпа біснуватих». Тож до нього припевнили одержимого за шию, руки й ноги, щоб не допустити до каліцтва. Є-бо звичаєм демонів — при «страшних молитвах» кидати своїми офірами об землю, товкти ними та луком вигинати їхнє тіло в корчах.
Та вже обличчя погоничеве — цілком байдуже. Не помічає, що з ним де є. Відсутній він.
Братія з розквіченими восковицями стає півколом й тихим шепотом відмовляє в хорі:
— Да воскреснет Бог і розточаться вразі його...
— Вийди з нього, Сатано! — лунає спокійний, але твердий голос Теодосія,— Найменням Божим наказую тобі, щоб не мучив ти цього слуги Божого. Не твій він і не маєш в ньому частини своєї.
Піднісши руки, ігумен простягає їх до біснуватого, немов передаючи з них силу свого дужого тіла та міцнішу за неї — силу духа:
— Во ім’я Отця і Сина...
Зненацька з візникових білих уст виривається несподіваний зойк. Верещить пронизливий, високий голос жіночий, хоч і вилітає той голос, як бачать всі присутні, з вусами й бородою зарослих уст смерда. Ченці падають навколюш-ки, свічки тріпотять, мов крильця вогняних метеликів, готових зірватись до лету.
— Відійди, Сатано...— наказує Теодосій.
— Не Сатана я... Хіба ж ти не чуєш? Ти ж бачив...— верещить жіночий сопрано,— Не знаючи ж, ані з ким маєш боротись, як відважуєшся стати до бою зі мною?
У Теодосія міцніше зазначається жила на чолі. Правиця знову креслить в повітрі знак хреста:
— Кажу тобі: облиш цього народженного, хрещеного, молитовного раба Божого.
— Не лишу його, бо хочу бути в тілі людському! Ти ж маєш свою келію! Хочу і я мати своє приміщення! — відбивається наївними аргументами молода бісиця й вишкірює погоничеві зуби, клацає ними, як готовий кинутись і кусати пес.
Ігумен підступає ближче до біснуватого, тримаючи над його головою простягнені долоні, однак не доторкається ними одержимого. По чернечому хору пробігає нове шепотіння молитов. Раптом один з наймолодших братів похитнувся. Свічка прудко тремтить в його руці. Двоє ченців виводять його з кола, підтримуючи під руки. Ті ж монахи, що лишились, тісніше присовуються до обох супротивників, немов замикають коло, що в нім відбувається грізний бій. На чолі ігумена виступають дрібні, блискучі краплини поту: білі пальці починають тремтіти, однак очі світяться тим самим незмінним, спокійним і певним вогнем.
А верещання одержимого переходить у звірячий крик, спочатку — скажено лютий, далі — подібний на скавуління й виття побитого собаки, нарешті в скигління. Нараз біснуватий безвладно звисає на стовпі. Якби на ньому не було ретязів, що підтримують тіло, воно впало б на землю збезси-
лене, як мертве. Теодосій ще раз хрестить всього немічного великим хрестом, брати відв’язують від стовпа княжого візника й обережно відносять до келії. Він вже на руках ченців тихо й спокійно засинає.
Таж перед полуднем, коли братія підходить до святого причастя, дехто з молодих ченців, що поперше бачили відправу «страшних молитов», з тривогою оглядались на монастирського гостя, що в побожній молитві чекає на свою чергу.
— Чи ж не вхопить його знову? Найрадніше-бо не пускає до святого престолу сила темна!
Та погонич підходив до вівтаря з ясно-дитячим обличчям. Не пам’ятав нічого, що було з ним від менту, як задрімав на коні, відвозячи візком ігумена. Не знав і того, що спав у возі; не міг збагнути, як опинився там.
— Не дивуйся, синку,— заспокоював його Теодосій.— Бачив я, що захворів ти, як же мав я тебе лишити на коні? Буває,— додав задумливо до братей,— нагло падає недуга ця на людину, що цілком дужою виходила з хати своєї...
З ПОВІСТЕЙ ВРЕМЯНИХ ЛІТ