Легенди Старокиївські

ігумен Теодосій трохи відсунув напівзгорілу, товсту во-сковицю. І те світло було заяскраве для його келії, бо ж прикрив долонею-дашком очі:

ГОСТИНА

— А таки ж знайшов, брате, яка лічива сила вкрита в тому твоєму синенькому горошкові? — спинив свій лагідний погляд, немов огорнув ним дрібну сухорляву постать брата Григорія, що «сіяв зілля та дерева плодовиті плекав» в свойому огородці при Лаврі.

Чернець-садівник простяг до ігумена запрацьовану, вуз-ловату на суглобах руку, немов хотів спинити мову найдо-стойнішого:

— Не «горошок», високопреподобний отче! Не горошок: орошок! — притиснув голосом на третьому о, немов підкреслив пальцем. І з деталями, що міг би знати вчений ботанік, почав пописувати дикий, дрібний горошок, що люди звуть «горобиним» або «заячим».

— Не може ж бо бути, щоби Господь так гойно розсипав по землі рослину цю, коли вона не на славу йому й не на користь людині!..

Від другого вогника з олив’яного каганчика, що блимав у куточку ігуменової великої келії, зірвалось болісне зітхання, а за ним — півголосне шепотіння:

— О Господи, поможи... О Господи, поспіши!.. Дремля необорна одоліває... схибив і в цім рядку, о Господи!..

Теодосій повернувся до переписувача книг — Іларіона. Дарма що брат Іларіон «зручно знав книги писати і про красу писанія дбав, як личить», однак з давнього звичаю «днями й ночами писав у келії Теодосієвій». Одно: тут все при руці була кожна книга. Дуже-бо любив учений ігумен «почитания книжнеє», бачачи в ньому «незмірну глибінь й джерело мудрощів». І чималий «скарб книжний» переховував у своїй келії.

За Ярослава ще заложив ігумен Антоній основу цієї скарбниці, добре пам’ятаючи слова мудрого князя: для коня узда кермою є, для мудрого ж — книга.

А друге: братові Іларіонові завжди здавалось, що коли він не в келії свого ігумена та збожньованого вчителя «в письмі книжнім»,— не має його рука певності, а око — «міри правої».

Теодосій поглянув на водяну клепсидру — дар Ярославо-вої княгині Інгігерди-Ірини. Під майстерно вирізаним заморськими хитрецями зображенням голуба літерами-куче-риками сплітався напис: «І дух Божий ширяв над водою».

— Спасенне діло рук ваших, братіє! — підвівся з небар-вленого дубового стільця ігумен, рівно випростав ще молоде тіло й плавким рухом правиці благословив переписувача й садівника.— Таж дух міцний, а тіло кволе. Ідіть з миром. Час і мені на обход.

Насунув каптур на очі й зробив крок до дверей, щоб своїм звичаєм, як то робив щовечора, обійти увесь свій монастир. Таж тупотіння квапливої ходи в потемках сіней і схвильоване: «Благословен Бог наш!» — затримали на місці ігумена й ченців.

— Завжди, нині і присно! — уставною формулою дав Теодосій дозвіл вступити прихожому до своєї келії.

— Княже посольство, всечесний отче!

Ігумен накинув на плечі мантію-рясницю й взяв високу патерицю-посох. В трапезній братія оступила княжих послів, стривожена новиною:

— Негайно, присланим кочем, під почесною охороною княжих дружинників має вирушити до князя Святослава ігумен Теодосій. Має там ще до «неділі світлої» привести до миру-покори княжого брата Ізяслава.

— А як не намовить? — мов зітхання вирвалось з уст брата Анастасія, диякона.

Від світських христолюбців чув про княжі незгоди, братні суперечки та обабічну заїлість. Отож й вилетіла та думка, в голос вбрана. Княжий боярин знизав раменом й підніс куточок уст, відкіль, мов стрілка, вислизнув усміх:

— Намо-вить!.. В палатах княжих і срібла-злота не бракує, та й не бракує глибоких хурдиг. А в них — колодки й дибки, бичі й ланцюги — все напохваті. Подивиться на них ваш найдостойніший— і хороші слова обріте. Не вчинить же свою голову винуватою перед паном своїм. А посидить трохи в темниці, то більше помолиться, відтіль по правді говорячи: —«Із глибин воззвах к Тобі»! Мир, браття, між братами бути мусить!

Жартував боярин, може, й не дуже мудро, як на простоту чернечу. Бо ж вступила до них через ту глумоту стурбованість, аж духом хитнула. До рук свого доброго ігумена хиляться, плачем тужать. Таж проти всесили княжої хто вспряне! Хіба втеком рятуватись...